Мне кажется, с таких позиций, следующее —

по-друге, не фіксуватися на державності як самоцілі.
по-третє, не ділити людей на "наших" і "ненаших", а пояснювати, чому люди можуть дотримуватись різних поглядів і боротися за них.
по-четверте, не зводити історію України до історії українців.

— тоже выглядит как диверсия против нации и «украинофобия».

Строительство нации по эссенциалистским лекалам, даже с заретушированной ксенофобией, будет сопровождаться всеми прелестями вроде национальности в паспорте (даже в случае добровольного выбора — символическое приписывание к группе, относительно жестко закрепленное авторитетом «главного документа», да и вообще будто бы обязанность выбрать себе национальную идентификацию и вести себя ожидаемым образом — уже сейчас часто смешивают этнических, политических украинцев и людей, которые говорят на украинском языке, например при обсуждении кол-ва школ), метафоры «нации - семьи» и, следовательно, представления о традиционных ролях Мужчины - сына нации, защитника и Женщины - хранительницы домашнего очага, обязанной рожать воинов для Отчизны и т. д.

Імперія <...> бачить людину тільки як представника свого об’єднання, що має ті правові умови перебування у імперському господарстві, яке було визначене історичними прецедентами з часів входження. В імперському розумінні як людина має права, визначені для тієї чи тієї групи, так і група несе за свого представника відповідальність.

Натомість національний принцип відкидає будь-яку іншу належність окремої людини, ніж загальну горожанську. Етнічні, релігійні, навіть расові відмінності не мають при цьому жодного значення. В ідеалі, національна держава їх просто не помічає, залишаючи всі подібні відмінності приватній сфері.

Казалось бы, в такой ситуации либеральные националисты должны были бы быть непримиримыми врагами ксенофобов, нацоналистов-радикалов, тех, кто считает «квоты» этнического представительства, будь то депутатов в парламенте или языков в школе, и, вообще, сторонников «примордиализма» — как искажающих демократические начала национального государства и вредящих построению его в Украине. Однако на деле умеренные патриоты обычно считают их своими естественными союзниками против «руки Москвы», совков, леваков и прочих «українофобів».

а что ещё остаётся делать?

не ділити людей на "наших" і "ненаших", а пояснювати, чому люди можуть дотримуватись різних поглядів і боротися за них.
не зводити сенс існування української держави до «захисту українців» та української мови

>не зводити сенс існування української держави до «захисту українців» та української мови

От цікаво, а заради чого ще існує українська держава, як не для захисту українців та їхньої культури?

Здається, ми вже з вами двічі щось подібне обговорювали. Якось уже нецікаво. Держава задля врахування інтересів усіх vs гомогенізація громадян задля реалізації якогось «проекту». У вас виходить як у конституції Тягнибока: в 16-ій статті громадяни всіх національностей рівні, а в другій українці рівніші за інших. Нема чого дивуватися, що ксенофоби є вашими природними союзниками. Або ви їхніми.

Перш ніж переходити до Тягнибока, ксенофобів, а потім, сподіваюсь, до Гітлера дійдемо, дайте пряму відповідь на запитання:

Заради чого ще існує українська держава, як не для захисту українців та їхньої культури?

Взагалі-то, таке формулювання питання можна вважати риторичним, оскільки ви вже навели відповідь, яка вас задовільнить. Я б навіть міг погодитись з нею, якби не знав, що ви вкладаєте в ці слова зовсім інший вміст. Якщо українцями називати всіх громадян України незалежно від їхніх переконань і уподобань, а українською культурою - культуру, що твориться на території, званій Україною (в яку традиційна культура етнічних українців входить, але не набуває якихось привілеїв серед інших) - хай буде так. Але в першій нашій розмові я дорікав національній державі, що вона згодна прийняти до своїх лав будь яку, але тільки якщо вона навернеться до певного етнокультурного стандарту - і ви це назвали влучним. З цим я не можу погодитись.

Захисту не «українці», потребують права і свободи усіх громадян, а ще точніше — можливості їх вільної реалізації.

Захисту потребує не культура (бо що таке захист культури - від змін?), захисту потребують умови, в яких культура вільно творитиметься. Ці умови є універсальними для будь-якого етносу/нації, і в цих умовах будь-хто зможе вільно робити те, що на його думку потрібно для захисту будь-чого (в рамках закону) - в приватному порядку чи то в складі громадських організацій, а не вимагаючи від державних органів адміністративного примусу для втілення його забаганок.

Якщо чесно, не дуже хочеться продовжувати цю розмову, бо ваше двоємисліє викликає роздратування. Ви старанно уникаєте відповіді на питання, чи вважаєте добрим чи поганим форсування однорідності - мовляв, такою є логіка націєтворення. Так, логіка така, але людина має силу повстати проти несправедливості і поневолення і змінити хід історії на користь рівності і братерства, як це сталося в 1789 чи 1917 р.

Гітлера тут і справді нема чого згадувати, натомість можна згадати ваших сучасних однодумців - патріотів Абхазії, Грузії, Південної Осетії та Росії, Косова та Сербії, Ізраїлю і Палестинської автономії, які під гаслами захисту «держави», «нації» та «культури» втягнули свої народи у пекло війни, що руйнує і робить непотрібними усі надбання цієї самої культури - але вже без лапок.

>права і свободи усіх громадян

Усіх українських громадян. Тих, хто отримує права в обмін на обов’язки перед українською державою. Державою, смисл існування якої в захисті і підтримці української культури. І не буває культури від території (хіба що, мертвої, археологічної), культура завжди етнічна.

>змінити хід історії на користь рівності і братерства... в 1789 чи 1917 р.

Це зовсім різні революції. Перша призвела до створення чи не найпершої в світі національної держави, яка за наступні сто років провела безпрецедентну національну уніфікацію, зливши кілька різноетнічних груп в єдину французьку націю. Друга — на сімдесят років затримала становлення націй на теренах Російської імперії, законсервувавши елементи імперських відносин.

>рівності і братерства

У мене така дурна звичка, помічати не тільки те, що сказано, а й те, чого співрозмовник уникає. Ви забули головне слово тріади — Свобода. Власне, національне французьке гасло є універсальним гаслом всіх націоналістів у світі, які саме завдяки національній ідентичності побороли релігійні, станові та класові обмеження. І це є гаслом Тягнибока, в тому числі; недарма його партія носить назву «Свобода».

>втягнули свої народи у пекло війни

Самі чудово навели приклади, коли національний принцип єдності території та культури порушується, люди готові йти до кінця, захищаючи те, шо вважать важливішим за життя.


Тому я можу просто відповісти на питання:

>чи вважаєте добрим чи поганим форсування однорідності - мовляв, такою є логіка націєтворення

Порушення національного принципу, який вимагає, щоб кордони держави збігалися з культурними, я вважаю поганим. А порушення цього принципу породжує напруги, що їх неможливо зняти нічим іншим, окрім уніфікації, індоктринації, якщо хочете, жителів держави певною національною ідентичністю. Або відокремленням території, яка не піддається уніфікації. Визначити, коли настає момент істини, неможливо.

> які саме завдяки національній ідентичності побороли релігійні, станові та класові обмеження

Заради утвердження національних обмежень :) Французька революція не обійшлась без терору. Це зрозуміло, адже націоналізм у багатьох випадках тяжіє до авторитаризму.

> І це є гаслом Тягнибока, в тому числі; недарма його партія носить назву «Свобода».

Ви це серйозно? Мені видається очевидним, що партія Тягнибока - це насмішка над ідеєю свободи (якщо розглядати свободу в ліберальному сенсі).
Втім, якщо свободу розуміти тоталітарно - як усвідомлену необхідність, придушення інтересу індивіда заради нації, тоді Тягнибок вибрав влучну назву.

> Державою, смисл існування якої в захисті і підтримці української культури

Держава не повинна мати ніякого іншого смислу, крім того, якого їй нададуть її громадяни. Якщо серед громадян не існує єдності щодо того, що належить до української культури, то держава повинна відтворювати розмаїття уявлень, а не індоктринувати громадян чужими їм ідеями. Культура має формуватись у громадянському суспільстві, держава має втручатись хіба що як арбітр між різними соціальними групами.
Авторитаризм розглядає колективну ідентичність як панівну, такі суспільства проголошують надіндивідуальну мету, і тоді справді, потрібна уніфікація. Натомість лібералізм розглядає колективну ідентичність як похідну від індивідуальних, такі суспільства намагаються обмежитись лише тією мірою уніфікації, яка потрібна для безпечної взаємодії індивідів. Напруга між індивідами знімається не через уніфікацію, а шляхом вироблення таких правил гри, які б дозволяли носіям різних переконань максимально повно реалізувати свої переконання, не завдаючи шкоди іншим. Звичайно, це своєрідний ідеальний тип, насправді більшість суспільств тяжіє до того чи іншого полюсу. В риториці Тягнибока чіткі ознаки авторитаризму.

> Самі чудово навели приклади, коли національний принцип єдності території та культури порушується, люди готові йти до кінця, захищаючи те, шо вважать важливішим за життя.

Приклади можна продовжувати. Скажімо, учасники хрестових походів захищали те, що вважали важливішими за життя. Всі колективні безумства, несуттєво, якими чинниками (релігійними, класовими, національними) вони зумовлені, мають спільну рису: люди не зупиняються ні перед чим, підганяючи дійсність під свої уявлення. Однак доречнішим було б коригувати в першу чергу уявлення.

>Мені видається очевидним, що партія Тягнибока - це насмішка над ідеєю свободи (якщо розглядати свободу в ліберальному сенсі).

Отут надзвичайно цікавий момент. Назва Тягнибока цілком щира, тільки це зовсім не та свобода, наприклад, яка «свобода або смерть», або «свобода слова» чи «усвідомлена необхідність». Мій співрозмовник за якісь «рівність і братерство», але ці рівність і братерство також надзвичайно складні гасла. Їх можна легко використовувати як в 1789, так і в 1917.

>Напруга між індивідами знімається не через уніфікацію, а шляхом вироблення таких правил гри, які б дозволяли носіям різних переконань максимально повно реалізувати свої переконання, не завдаючи шкоди іншим.

Єдиних правил гри, чи правил гри, залежних від національної культури? Чи можна мусульманкам фотографуватися на паспорт не так, як іншим. Чи можна мормонам дозволити багатоженство? Чи спираючись на багатовікову традицію українського державотворення, суверенну волю народу, і на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення пишеться Конституція? (А не на традицію західноросійських чи східнопольських земель, суверенну волю державця, на основі спадкового права тощо.)

>Однак доречнішим було б коригувати в першу чергу уявлення.

Цього можна досягти у різні способи. Наприклад, коригувати уявлення меншини шляхом «індоктринації», тоді абхази чи косівські албанці можуть «переуявити» себе лояльними громадянами раніше чужої для них країни.

> Єдиних правил гри, чи правил гри, залежних від національної культури?

Правил гри, які б визнавались справедливими всіма громадянами. Наскільки ці правила гри корелюють із тим, що певні громадяни вважають національною культурою, це питання другорядне. Основним критерієм обмежень для індивіда має бути незавдання шкоди іншим (чи шкода в припустимих межах). Наприклад, від мусульманок таки доречно вимагати, щоб вони фотографувались на паспорт на загальних підставах, оскільки паспорт є основним документом ідентифікації особи (ідентифікація необхідна в публічній сфері), і допоки не запропоновано якогось альтернативного способу ідентифікації, індивід мусить підкорятись. Там, де можливо, слід розробляти альтернативи - наприклад, від отримання ідентифікаційного коду можна відмовитись. Щодо мормонів, то тип сім'ї має бути справою тих, хто її створює. Полігамію варто було б дозволити (причому, як у формі полігінії, так і поліандрії, щоб не порушувати права жінок). Те ж саме стосується сексуальних меншин. Оскільки сім'я - приватна справа, то єдине правило, яке має бути обов'язковим для всіх - добровільність при укладанні шлюбу і можливість його розірвати. Поза тим нікого не повинно обходити, який тип сім'ї (і загалом приватне життя) сусідів, допоки сусіди не створюють проблем іншим. Можете не вітатись із тими, чиї переконання чи спосіб життя здаються аморальними, однак підстави для силового втручання з'являються лише тоді, коли інші зазіхають на сферу вашого приватного життя.

> на основі здійсненого українською нацією права на самовизначення

Українська нація складається із громадян, які можуть мати найрізноманітніші погляди на українськість. Наприклад, господиня цього журналу вважає себе українською націоналісткою і пише переважно російською. В моїй особистій системі уявлень такий підхід видається дивним, але я розумію, що для когось мова не є суттєвим чинником у визначенні українськості. Я усвідомлюю, що для деяких моїх співгромадян моє бачення українськості здається хибним чи непослідовним. Звичайно, можна намагатись переконати інших у перевагах свого підходу, але коли кожен залишився при своїй думці, то тоді слід подбати про умови співіснування носіїв різних переконань. Цього можна досягти у різний спосіб. Можна відвести державі роль арбітра між різними групами, що уможливлювало б мирне співіснування різних культур, стилів життя і світоглядів, як заведено в демократичних країнах. А можна в авторитарному дусі

> коригувати уявлення меншини шляхом «індоктринації»

що й намагались робити в Російській імперії (наприклад, за допомогою Емського указу чи Валуєвського циркуляру), а згодом і в СРСР (де індоктринація досягла небаченого розмаху). Однак, як показує досвід, меншини радше відмовляться від чужої для них держави, ніж від своїх уявлень. Тому слід будувати державу так, щоб належність до неї не змушувала меншини відмовлятись від своїх суттєвих інтересів.

Національна держава в жодному разі не може брати на себе роль арбітра між культурами та групами! Вона не є імперією чи монархією, до якої громадяни вступають разом зі своїми групами на різних умовах. Така держава створюється як механізм відтворення культури панівної (з претензією на загальність) групи в модерний час. Національна держава не бачить різниці між своїми громадянами. (Якщо вона починає бачити різницю, чи то етнічну, як Тягнибок, чи то расову, чи то культурну, от тоді починаються справжні проблеми.) Вона іґнорує всі інші належності, окрім національної. Це, і тільки це, робить можливим демократичний устрій в окремо взятій країні. Для меншин така аберація зору обертається проблемою, яку неможливо вирішити, коли інтереси, які суперечать національним, підкріплені, сказати б, досить потужною інфраструктурою — локальною традицією, релігією, етнічністю, самосвідомістю меншини. І ніхто не скаже, коли ця інфраструктура меншини дозріла, а коли ще ні. Коли вона вступить у протиріччя з панівною культурою, а коли ні.

Ви сказали золоті слова — Тому слід будувати державу так, щоб належність до неї не змушувала меншини відмовлятись від своїх суттєвих інтересів. Додам головне — коли це можливо, без порушення механізму національного відтворення. Бо якщо основний, підставовий інтерес якоїсь меншини — неіснування держави, що тоді? Уявімо, що існує велика кількість жителів України, які вважають, що українці є частиною іншого народу. Їхній інтерес, як належних до іншого народу, не може бути задоволений в принципі, поки будь-яка українська держава існує на цих теренах. Вам це може здатися нереальним перебільшенням, але пошукайте в мережі щось про акцію псування поличчя Мазепи на купюрах... І ніхто не скаже, коли інфраструктура такої меншини дозріє. Зауважте, українська сама дозріла в 1991-му.

Погляди на «українськість», звісно, можуть різнитися. Та визначають загальні риси національної ідентичності тільки ті групи, які перемагають у конкурентній боротьбі за здійснення влади і отримують важелі національного відтворення — школу, пресу, музеї, монументи, військо, перепис тощо. Проектів Української держави було багато — а в майбутьному буде ще більше. І держава буде такою, якою її бачитимуть ті групи, що перемагатимуть. (Це не обов’язково партії олігархів, такі групи можуть не мати партійності, але посідати ключові посади в освіті, наприклад.) Може статися, що ця держава і не буде українською, адже проектів неукраїнської держави не менше, ніж української. Цілком можливо, що її взагалі не стане вже завтра, або буде дві —ба навіть -надцять. Я недарма процитував преамбулу до Конституції, зовсім нещодавно вона була написана з погляду вічного прагнення до возз’єднання з Москвою, це може завжди повторитися. Бо ідентичність не є раз і назавжди визначеною.

Сім’я не є приватною справою. На цьому ґрунтується втручання держави у випадку насильства, наприклад, над дітьми чи дорослими. Релігійна група не є приватною справою, держава мусить втручатися, коли культи порушують ґарантовані права — жіноче обрізання, наприклад, чи жертвопринесення членів секти. В сучасній національній державі немає груп, що були б повністю непрозорі для неї.

Мені здається, ми не звернули уваги на одне важливе розрізнення, а саме між державою і громадянським суспільством. Творення культури, ідентичностей, світоглядів, належить радше до сфери громадянського суспільства, тому спроба віднести це до завдань держави викликає підозру щодо авторитаризму. В авторитарних суспільствах держава активно втручається в формування ідентичності громадян, а в демократичних держава є результатом їх взаємодії. Здається, концепцію держави як арбітра можна простежити від теорії суспільного договору. Мета держави - окреслення мінімального набору прав і обов'язків, які гарантують певний рівень безпеки. Суспільне життя значно багатше, але воно має регулюватись механізмами громадянського суспільства. Якщо на військо і перепис має монополію саме держава, то вже на школу, музеї й монументи можуть справляти вплив і недержавні організації, а преса взагалі контролюється радше приватними власниками, ніж державою.
Звичайно, держава і громадянське суспільство переплітаються, групи, що мають помітну суспільну підтримку часто мають доступ і до державних важелів. Але тут криється й небезпека, якщо впливові групи відноситимуть до державних ті питання, які мали б існувати на рівні громадянського суспільства. Наприклад, конкуренція різних бачень Голодомору мала б відбуватись в громадянському суспільстві, а спроби "узаконити" якесь бачення сприймається як зазіхання на те, що не має належати до компетенції держави.

З цим пов'язане і уявлення меншин про ступінь їх "антидержавності" - якщо в тоталітарній державі діапазон того, що суперечить інтересам держави досить широкий (здається, в радянському фольклорі існував афоризм "весь народ стал врагом народа"), то в демократичній він значно вужчий, оскільки держава, не втручаючись в те, що має вирішуватись засобами громадянського суспільства, допускає значно більші можливості для меншин вважатись "своїми".

> якщо основний, підставовий інтерес якоїсь меншини — неіснування держави, що тоді?

В тоталітарній державі такі меншини оголошуються ворогами народу із відповідними для них наслідками. В демократичній, якщо громадян не влаштовує держава, вони або емігрують, або намагаються змінити державу щоб вона більше відповідала їхнім потребам, або, зрештою, якщо утворюється досить вагома суспільна група, вона може створити свою державу.
В плюралістичному сучасному світі намагання індоктринувати "потрібними" уявленнями не матиме успіху, хіба що доведеться спорудити залізну завісу. Якщо складеться така ситуація, що більшість громадян не вважатиме існуючу державу своєю, то змінювати треба саму державу, а не уявлення громадян.

Втручання держави в приватну сферу допускається лише тоді, якщо хтось вважає, що його законні права порушено (і тут держава теж виконує функцію арбітра між громадянами). Уявіть подружжя, в якому хтось є яскраво вираженим садистом, а хтось не менш яскраво вираженим мазохістом. Хоча в житті такого подружжя насильство буде буденною справою, однак якщо мазохіст отримує від нього насолоду, то держава не має підстав втручатись.

Увага до громадянського суспільства заведе нас в сторону. Не можу погодитись із твердженням про «сфери відповідальності» творення ідентичностей. Адже передумовою громадянського суспільства є автономія індивіда. Державні механізми в наш час повністю замінюють механізми відтворення традиційної культури ще сто років тому. При цьому (А. Селігман. Ідея громадянського суспільства, С. 174): «існування індивідуума, вільного від аскриптивних (соціальних, атрибутивних) тотожностей, саме ґрунтується на подвійному історичному моменті: 1) національній іетеґрації і 2) універсалізації громадянства у межах етнічної держави».
«Проте у Центрально-східній Європі (як і на Сході) утвердженню громадянського суспільства загрожувало саме існування етнічних груп... Збереження етнічної відданості й етнічної згуртованості (а отже, і потенціалу для етнічної винятковості) у межах окремих груп підриває саме визначення універсального громадянствоа у межах етнічної держави, на якій колишній (західний) тип груп і інтересів і ґрунтується.»

Отже, розмірковування про співвідношення національної держави і громадянського суспільства призведе нас до вічної проблеми — що було раніше, куриця чи яйце. Національна інтеґрація з індивідуальним громадянством чи громадянське суспільство.

very good point

И еще - боюсь, что в украинском постколониальном контексте понимание того, куда приводят дороги этнического национализма - любого подвида - прийдет нескоро. Если вообще успеет прийти.