?

Log in

Mary Xmas: Бо я давно не вірю в силу слова
свобода, равенство, сестринство
збірна соляночка з фейсбуку 
17th-Nov-2015 08:37 am
ass
Originally posted by pocketfull_of at збірна соляночка з фейсбуку
Якщо ми френди на ФБ, то тут нічого нового - це я зберігаю собі анекдотки, які розказую на ФБ, бо хто зна, коли на ФБ нарешті зроблять функціональну систему пошуку.

Що роблять українці, зібравшися невеликою групою? Відповідь у 1908 році дає Володимир Винниченко, який намагається організувати українську громаду в Парижі: "Ми ніяк не наб'ємо грошей стільки, щоб знять квартиру. Але духом поки що не падаєм ... Лаштуємо українську виставу на користь пам'ятника Шевченку". Себто, розумієте, грошей у них немає навіть на приміщення, та й Винниченка ледве чи запідозриш у надмірній святобливій покорі літературній традиції, але все одно: нашкребти на пам'ятничок - справа першочергова.
Тут багато чого згадується, від відкриття пам'ятника Котляревському у Полтаві в 1903 році, на який скидалися, як ото нині на армію - то була одна з перших тогочасних великих українських демонстрацій - до найновішого ленінопаду.
Історію можна переписати, людей можна винищити, друк можна заборонити, кордони можна змінити - але як вкопав пам'ятничок (чи, скажімо, зніс), то вже напевно знаєш, що маєш вещ, помітив свою територію, забив діляночку під небом, є в цьому якась така простодушна сільська прагматика. Багато ніжності до цих людей (хоча, звісно, не до Винниченка, бо Винниченко мужик мудак, що вже тут й казати).

***

"Наше господарство таке, що нам вигідніше тримати дві, три кози, аніж одну корову, бо содержування кіз далеко дешевше содержування корови," - пояснює Чикаленко Винниченкові (який остаточно пустився берегів здорового глузду), чому для кількох другорядних письменників у редакції "Ради" гроші є, а от стільки, щоб задовольнити амбіції Винниченка - то й нема. Чикаленко був дуже хазяйновита людина і прекрасний, як світанок.

***

Революційного бдсм-ного флірту всім зранку:)
Христя Алчевська про комуністку Ганну Хоперську:
"Якби ж хто знав, як я любила її за сердечність...
- Може ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?
Вона серйозно глянула на мене, і ледве помітний усміх промайнув у неї на устах:
- Ні, - сказала вона чомусь. - З-за очей не повісю!"
Залучаю фото очей, з-за яких не повісили б :)
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

Українська культура - це такий тонкий чорний лід над болотами давнього безуму (за що й любимо, звісно). Ось, скажімо, у 1871 році Григорій Ґалаґан засновує колегію Ґалаґана - на пам'ять про рано померлого сина Павлуся. Здавалося б, логоцентричнішого проекту годі й вигадати: просвіта і позитивізм, віра в прогрес, раціональність і поступальний розвиток людства (все те, що по всій Європі безслідно згорить у Першій світовій). Аж ні: під всією цією раціональністю тихо спить безодня, й прозирає назовні, коли Ґалаґан говорить: "Я і дружина моя мусимо відпокутувати за гріхи наших предків: зради Ігната Ґалаґага і Василя Кочубея своєму народові на нас і нашому нещасному синові. Рід наш мусів вимерти" (зловтішно розповідає Лазаревський). Коротше, стійте рівно, не дивіться вниз: там, як то водиться, мерці гризуть кістки мерців:)

***

Золотою Добою у нас вважаються 1920-ті. Яблуку ніде впасти між залюблених у 1920-ті. Я це розумію, 1920-ті справді сексі, я теж люблю 1920-ті, хто ж не любить 1920-ті, але певний флер революціонерів-джентельменів, який був у попереднього покоління, вони все ж втратили.
Типова анекдотка, Христя Алчевська розказує про Михайла Павлика (на фото): "Сидів я, розказував він мені, в австрійській тюрмі з одним молодим революціонером з Росії (було це давно). І цей парубок одного разу дуже мене здивував своєю цілковитою некультурністю. Уявіть собі - розповідаючи мені про свої революційні пригоди, цей молодик нахвалявся переді мною тим, що одного разу вжарив по пиці одного поліціянта. Я, каже, розмахнувся та йому в морду...
- А дозвольте вас спитати, зауважив йому я: невже ви вважаєте за можливе для революціонера пожинати в такий спосіб людську гідність, хоча б і поліцайову, що "заїжджати в пику" зовсім не здається вам ніяковим?"
А сидів Павлик, щоб ви розуміли масштаб, за фемінізм - за "Ребенщукову Тетяну", де він обстоював право на розлучення, що на той час було скандал-скандал (до питання про intersectionality фемінізму: обстоював не на прикладі міських інтелектуалок, а на прикладі простої собі сільської баби, що окремо розчулює). Його вже ладні були й виправдати, аж хтось питає: "А чого це ви, пане, слово "Бог" з маленької літери пишете?"
Павлик, і бровою не повівши: "А я всі теорії пишу з маленької".
Так і сів.
Це я до чого пишу: розповідь Алчевської цитую за чудовим виданням Раїси Мовчан "Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років", де основний масив складають автобіографії з архіву Плевака. Я тут періодично викладаю анекдотки звідтам, бо в мене йому присвячений один розділ дисертації - і вони чудові. Так от: тепер за цим не треба ходити в архів, є прегарна книжечка з фото і коментарями, видало вид-во "Кліо", всім раджу!
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

Іще про мерців, які гризуть мерців під історією української літератури. З одного боку, звісно, може здатися, що катма в нас нереалістичної літератури, фантастики всякої і фентезі; а як придивишся, то починає здаватися, що в нас немає нічого, крім них - нереалістичні жанри розпросторюються, просочуються всюди павучими лапками, глипають з кутків. Ось, скажімо, славний жанр позитивістських історичних текстів. Раціоналізм, прогрес, віра в засадничу пізнаваність фактів і законів історії, всі діла. В нас одне з чільних місць в цій ніші начебто займає "Історія русів".
"Історія русів" - це така штука, яка висить на книгах пророків, як сопля на паркані, і біографії гетьманів і козацьких ватажків мають там більше спільного з житіями великомучеників, аніж з їхніми ж біографіями із козацьких літописів (звідки автор брав інформацію); власне, з "Історії русів" бере свої міленарні візії Шевченко (чи бодай він добре знайомий із текстом - це знаємо з листування - і пише в дуже схожій модальності про історію України).
В центрі там не історичний час, а міфологічний, і світська історія (якої начебто мусили б чекати від тексту доби Просвітництва, так?) майже експліцитно подається як втілення божої волі. Щойно западає тиша, стає чути, як бог похапцем гортає сторінки історії, облизуючи пальці.
Починаються всякі чудові макабрески штибу того, як ті, хто зазіхнули на обраний край, гинуть у черевах травоїдних тварин: “захватилъ [татарів, що повертаються з набігу] въ степяхъ необычайный снҌгъ съ страшною вьюгою или фугою, отъ чего они ни Ҍхать, ни пути своею видҌть не могли, а принуждены стоять по шею въ снҌгу. СдҌлавшійся послҌ того жестокій морозъ съ вҌтромъ возвҌщалъ имъ неминуемую гибель, и они, порҌзавши своихъ лошадей и скотъ, повлазили въ ихъ туловища и искали спасенія въ слабой и краткой сей теплотҌ, но всҌ до послҌдняго тамъ погибли.”
Дійсність згущується, по кутках, як пліснява, проступають знаки. Скажімо, перед Російсько-шведською війною і кампанією Мазепи: "Въ иныхъ мҌстахъ, гдҌ недоставало земнаго корму, Ҍла людскую цвҌтную одежду, т. е., зеленую, красную и что было сверху крашенное: шапки, поясы и кафтаны. Полеть ея сопровождался страшнымъ смрадомъ, наполняющимъ воздухъ на далекое разстояніе, а паче по вҌтру. Животное сіе … подобится тҌмъ прузамъ, кои описываютса въ Священномъ Писаніи и зараждаются въ Сиріи, около Египта, въ Абиссиніи или и Еθіопіи. По чему многіе изъ ученыхъ здҌшнихъ, а паче изъ священства, замҌтили на крыльяхъ ея или больше баснословили, что есть литтеры Ассирійскія, значущія гнҌвъ Божій. И такъ принялись было за набоженство в церковныя заклинанія и выходили многія парафіи съ процессіею церковною на встрҌчу летящей сараны; но … сарана садилась на хоругвы церковныя и на ризы священническія и грызла крашенную ихъ матерію."
І оцей, значить, текст називали, скажімо, "мутним джерелом" за якісь окремі відхилення від верифікованих фактів. А насправді там вся панорама - не про верифіковані факти.
В "Історії русів" такого ще багато, чудовий стилістично текст, раджу всім, хто ще не.

***

Якогось дня Винниченкові обридає просто так, в лоб просити у Чикаленка гроші, і він заходить з іншого боку й пише драму про те, що, цитую, той, хто дарує людям красу, має право, щоб йому давали їсти. Сюжет у двох словах такий: є митець, певний своєї геніальності (назвімо його альтер-его Винниченка). Є дружина митця, певна в геніальності свого чоловіка. Є нова збірка митця, яку немає грошей друкувати. І от дружина митця краде гроші, призначені на лікування іншого персонажа, щоб видати збірку.
Звісно, вже на старті можна було здогадатися, що спроба давити Чикаленку на жалощі - не оптимальна стратегія: це, нагадую, той самий чоловік, який жалкував, що його друг не помер від інсульту, і тим знищив нагоду для чудової проукраїнської демонстрації на похоронах. Чикаленко пише на цю Винниченкову драму епічний відгук:
"Обставини вигадані, а через те вражають нереальністю, неправдивістю.
1) Слабого можна було помістити в земську, чи городську психіатричну лікарню, тоді не треба б збирати на його грошей.
2) Всім відомо, що друкарня не вимагає всіх грошей вперед, досить і невеличкого задатку, щоб почати друкувать. (Згадайте "Дзвін").
3) Коли книжка зробила таке надзвичайне вражіння на публіку, що в рецензіях кажуть, що така річ з'являється тільки раз в століття, то всякий книгар (навіть Степаненко) дав би авансу, або закупив би з уступкою 50%, і можна було б зараз повернуть гроші."
Коротше, зустрілися двоє - в одного чемодан романтичних штампів, другий бухгалтер.
Уявляєте, як виглядала б світова література після зустрічі з Чикаленком? Десь так, думаю:
"Чоловік викликає інженера і сантехніка, міняє проводку" ("Падіння будинку Ашерів")
"Санепідемстанція знімає з корабля незаконно транспортований труп" ("Дракула")
"Місцевий вчений вичерпно доводить: електрика трупи не оживляє" ("Франкенштейн")
Список можна продовжувати, до фото можна придумувати потішні підписи, особисто я спиняюся на "Полюбити Чикаленка до глибини кишені".
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений


В.Б. Антонович був - розказує Микола Стороженко - дуже добра людина. "Сидів він якось у себе у кабінеті, коли - хтось до нього добивається. Вийшов він у сіни. Стоїть на порозі чистенько одягнений незнайомий йому чоловік. Побачивши В.Б., зрадів та й каже: "Я маю до вас, Ваше Превосходительство, дуже пильну справу". То й пустив його В.Б. у кабінет. "Я жандармський фіцєр, то мене мають рощитати, що я немов не метикую у своїй справі, а у мене жінка, діти. Дозвольте, Ваше Превосходительство, заявити на Вас, що до Вас ходять якісь невідомі люди, Вам з того нічого не скоїться, а я залишусь на службі". То В.Б. й дав йому дозвіл."
Підсумувати можу хіба словами класика: "Какое время было, блин. Какие люди были, что ты. Про них не сложено былин. Зато остались анекдоты."

***

У маєтку Стороженків у Великій Кручі Пирятинського повіту Полтавської губернії на початку ХХ століття висіли полотна Веронезе, Теньєра, Тінторетто, Мурільйо та інших. Стороженки - далеко не найбільша рибка в цьому акваріумі, тож можете уявити, скільки всього було розпорошено по цій країні. Від всього маєтку Стороженків лишилася тільки водонапорна вежа. (До запису прикріплений фрагмент не нашого, звісно, Веронезе - в нашого шанси на старті були недобрі.)
Українському живопису повелося не краще. Довженко у щоденниках пише про "чернігівський музей-в'язницю", де у підвалах, у темряві, вдивлялося в себе небажане минуле, портрети 17-18 століття. В музей влучила бомба, "Пускай горять к такої матері", - сказав секретар Чернігівського обкому, двічі герой Федоров. Чернігівський музей - це колекція Тарновського, того, який привозив на бал-маскарад фіалки з Парми.
Болить, звісно. Коли я чую антидекомунізаційний аргумент "Це теж наше минуле", мені хочеться перейти на інший бік вулиці, тому що перекладається це зокрема так: "Ми знищили будь-яке інше минуле і не хочемо про нього й згадувати" чи "Я хочу вшановувати убивць, я не хочу пам'ятати жертв".

***

Я несу вам жахастики на завершення дня виборів. Ми з вами проходимо комп'ютерну гру під назвою "Вибори" на рівні "Початківець" - погляньмо, як вона виглядає на рівні "Криваве пекло".
1) У Радянському союзі доби пізнього сталінізму був такий народний спорт - проголосувати на своїй виборчій дільниці першим. Це вам, розумієте, не фото бюлетеня в інстаграм запостити: там серйозні статусні ігри. Виборчі дільниці відкривалися о 6 ранку. Для того, щоб проголосувати першим, нарід займав чергу з 6 вечора попереднього дня. (Простий чіт-мод, як втертися на початок черги, не простоявши під дверима дванадцять годин: стати або столітнім ветераном праці, або матір'ю-героїнею. Ці голосували без черги.)
2) Ті, хто не займав чергу попереднього дня, рушав до дільниці перед її відкриттям, мобільними групами, о 5:45 ранку, з духовими оркестрами, щоб сусіди також не спали, якщо ти вже не спиш.
3) Якщо від вашого округу балотувався Сталін чи ще якийсь мешканець вищої ліги бестіарію, то можна було забути про те, що виборча дільниця взагалі-то працює до півночі: за неписаним правилом, проголосувати у такому разі треба було до 9 ранку. Якщо ви не голосували до 9, то о 10 в ваші двері починав битися агітатор, крапати на поріг кривавими сльозами і перевіряти, чи ви там бува не померли: для його звітності було б краще, аби ви померли, а не просто так прогулювали, бо треба було забезпечити явку в 99%.
4) Оскільки усім конче треба було забезпечити явку в 99%, метикуваті громадяни могли з цієї нагоди виторгувати у влади трохи пундиків. "Я не піду на вибори, якщо в їдальні нашого гуртожитку ударників праці не почнуть варити нормальне їдло, а не ту бурду, яку варили досі" абощо. Інколи навіть спрацьовувало.
Щоб сумління мучило всіх тих, хто сьогодні так і не вибрався проголосувати, бо начебто альтернатив нема: оцей от весь тюнинг народ проходив, звісно, щоб проголосувати за одним-одного безальтернативного кандидата.
(Це я зараз перекладаю чудову книжку "Stalin's Citizens: Everyday Politics in the Wake of Total War" Serhy Yekelchyk і тішуся. Зокрема, це безцінне джерело таких анекдоток і фактологічних контраргументів проти тих, у кого дєдивоєвалі.)
This page was loaded Jul 24th 2017, 12:53 am GMT.