?

Log in

Mary Xmas: Бо я давно не вірю в силу слова
свобода, равенство, сестринство
в нашого покоління своя травма. 
18th-May-2016 11:58 pm
spleen
Ganna Uliura

Мої однолітки останні два роки старіють нестримно швидко, реактивно просто. З генерації, що от-от подолала кризу середнього віку, буквально за два зимні місяці ми стали поколінням бабусь-дідусів. Часто-густо не встигнувши побути батьками.

Міленко Ерґович під час одного з дискусійних майданчиків у Києві роззлостився щодо питання, як опрацьовувати досвід минулої війни в контексті нинішніх воєнних подій. Він пережив свою війну і десяток років по ній. І він був безжальним: «Забувайте про історії, що вам розповідали про війну бабусі і дідусі. Звикайте до думки, що тепер ви – дідусі і бабусі, котрі розповідатимуть про війну». Ми працюємо пам’яттю. Наше стрімке старіння – це професійна хвороба. І вона є хронічною, щонайменш до кінця нашого життя.

Протомодель будь-якого різновиду пам’яті – це пам'ять живих про померлих. Для тих, хто повертається ЗВІДТИ і карається, що вижив, коли загинули інші; для тих, хто залишається ТУТ і мучиться провиною від безсилля – є тільки одна порада: пам’ятати... Так під час урочистих процесій у давньому Римі йшли люди, чиї обличчя прикривали воскові посмертні маски родичів – живі і мертві завжди поруч. Так виглядали, зокрема, і погребальні ритуали: мертві проводжали – мертві зустрічали. Та маска – persona – вона невипадково перетворилися на особистість. Це те, ким ми є серед інших.

Хочу розказати одну історію. І, по правді, дуже не хочу її розказувати... Він повернувся з фронту. Лише від переліку гарячих точок, у яких він – ледь-ледь двадцятирічний – побував, на потилиці встає дибки волосся. «Як довго ти був у Х.?», – питаю. Він каже: «Я точно не пам’ятаю. Мама знає все по секундах, де і коли я був. Я їй телефонував і перекидував відео звідтам. Вона уже більше року кожен той день відзначає». Він соціально і психічно адекватний, він не має постстресового стану, він делегував свій жах – він готовий і хоче повернутися на передову. Вона живе десь на Черкащині (скажімо) і достеменно пам’ятає весь цей не-свій досвід. Їй ледь за сорок. Вона матиме, що розповідати про цю війну онукам (дай їх Боже!). Це історія не про нього. Про неї.

Якісь зворотні щодо аналітичної роботи з травмою процедури, коли слід проговорити первісний болісний досвід і наново відтворити його контекст – так полегшуються страждання. Людина уявляє повторно реально пережитий біль і у такий спосіб його спростовує для себе. Кожному потрібно бути почутим. Ця потреба базова – аж до оформлення таких собі інституцій свідчень. Зверніть, більшість текстів, які зараз складають корпус книжок про АТО – це свідчення учасників і очевидців. Навіть якщо йдеться про любовний роман, ми там подибаємо детальні хроніки волонтерських буднів і впізнаємо реальних людей. Навіть якщо читаємо поетичні замальовки про мирне життя у перше воєнне літо, розшифровуємо для себе «зелень трави» як «зельонку», про яку уже нікому нічого не треба пояснювати… Ми наразі слухаємо, просто слухаємо і просто запам’ятовуємо ці одкровення, тарифікуючи усуспільнений біль по секундах. (Як же тут вжити слово «просто»?!). І чекаємо, поки підростуть уже наші слухачі, старіючи кожен раз на ще одне прожите чуже життя.

У одному хорошому вірші про війну хлопець приходить до старшої жінки (насправді вони майже однолітки, але вона уже старша, розумієте?). Він повернувся з фронту. Він не хоче про це говорити. Він приходить до неї помовчати, і вона мусить його почути. Вона дивиться на його понівечене тіло і шукає слів, які мають його зцілити. Слова-антидоти, котрі так і не знаходяться – і зрештою неясно, кого саме вони мають уберегти… У кожного з нас свої архіви пам’яті. І за нами, боюся, уже немає «старших», що розповідатимуть нам про свою війну.

У нинішніх старших – умовне покоління застою – була своя точка «зборки пам’яті». Трагедія, яка переповнила архіви. Чорнобиль, так – і глибока інформаційна тиша перших днів по катастрофі, яку уже не виправити багатотомною бібліотекою свідоцтв і туристичними вилазками в Зону. У них був Афганістан і Чехословаччина – десь так далеко, що ліпше про це пошепки на кухні. Покоління забутих дитячих страхів, котре ми сміливо і впевнено наслідували – аж допоки… Дорослішання «за когось» виявилося болісним. Старіння «за когось» – не набагато простішим.

У підземці на Театральній танцюють під ностальгійні (?!) «Ріо-Ріту» і «Амурські хвилі» усміхнені і серйозні (завжди тут таке дивне поєднання, завжди) парочки «за шістдесят». Я кожен раз зупиняюся там на кілька хвилин і уважно їх розглядаю. Хочеться до них!.. Ні, я не вмію і не люблю танцювати.
This page was loaded Jul 23rd 2017, 12:54 pm GMT.