?

Log in

No account? Create an account
Mary Xmas: Бо я давно не вірю в силу слова
свобода, равенство, сестринство
і ще до дня захисту дітей 
2nd-Jun-2016 01:48 pm
librarin
Юля Смаль
Я кожного разу роззираюся навколо і мене убиває різниця мого маленького світику з бурхливим, недружнім, навіть ворожим морем, що вирує навколо. Якби порівнювати, то острів мій схожий на око тайфуна, тут сонце, синє небо, тепло і пташечки співають, поки все навколо божеволіє сходить з розуму.
Уперше мене накрило це відчуття колись давно, на уроці. Піднімаю дитину питати, а вона така: я не готова! Особливо не намагаючись допитатись - в мене 30 учнів і 45 хвилин уроку, а самій там заледве 25, кажу: ну, ок. Два, на наступний раз відповіси.
А вона в сльози. Ні, навіть в істерику. Так не плачуть через поточну двійку. Її трясе. Звісно, я в шоці, забираю в підсобку, роблю чай, даю цукерку, учні в класі теж придавлені таким виплеском емоцій. Тиша. І тут звучить страшне: в дитини померла мама, вчора похорон був, вона в школу прийшла, бо дома сидіти не могла.
Вірите, я після того жодного разу в житті не поставила два, попередньо не запитавши: чому? Звісно, вірилося не в усе і не завжди, але... ці очі не забуваються. Таких очей не буває в дітей. В мене був запас корвалолу в шухляді.
Колись, ще я займалася в школі усім навколо, відкрита до світу. Йду додому, а там хлопчина, першокласник. З от такенними блакитними очима. Питаю: а чого ти так пізно? А він: мене не забрали. Приводжу додому: мати в тряпки, батько в дрова і баба в соплі. І що думаєте? Я залишила там дитину. Я. Попередньо розказавши, шо все буде добре, певно, у мами з татом справи, а я його заведу і раптом шо, то почекаю з ним. Залишила дитину в квартирі з трьома убуханими до білої гарячки дорослими.
А ще один малий якось вкрав в мене на уроці в однокласниці щойно подарований телефон. Встиг за урок збігати на базар і за недорого його продати, ще й повернувся до закінчення. Його мати, продавщиця риби на тому ж базарі, гнівно показувала в мене пальцем і казала, що якщо хто і має платити за телефон, то це я, а вона за цього недоноска (цитата) платити не буде, бо в неї ще один такий же і батько у них (тут не цитується, бо на пристойних телеканалах таке запікується). Все це, звісно, при ньому.
А одна, прийшовши до мене в клас запитати за свого сина (я оцінки всі ставила в щоденник), почувши, що відверто не дуже, бо лінується і не хоче вчитися (ніби це щось дивне для учня 8 класу) вийняла з сумки ременя і, поки я спохватилася, встигла при мені його тричі звезти по голові, руках і плечах... Я її виганяла з класу ледь чи не копняками і погрозами.
Я вчила сиріт, дітей без слуху, я вчила дітей після аварій, до таких особливо важко заходити додому, гемофіліків. Вчила дітей, батьків яких позбавили батьківських прав через насильство. Вчила наркоманів і продавців наркотиків. Дітей. Були діти, в сім'ях яких умирали молодші сестрички. Вчила дівчинку, батьки якої втекли з Чечні. Давно було... Вчила злочинців. Бувала на допитах неповнолітніх у міліцейському відділі. Малий циганчук вкрав у продавщиці гаманець і вона вимагала негайно посадити цього бандита в тюрму. А ми з ним у перервах на пару їли яблука, у мене було два. Бачила покинутих дітей. Однокласницю моєї доньки мати з батьком здали в інтернат далеко-далеко від Луцька, аргументуючи небажанням виховувати дитину. Бачила дітей багатих батьків, яких виховували няньки і покоївки, а мама була якраз в контрах з вітчимом і моталася світами - не до дітей. А я - вчителька простої загально освітньої школи. Нічого особливого. Стандартний набір. В мене в друзях є однокурсниця, яка викладає у вечірній школі (філіалом вечірньої школи є, наприклад, школа СІЗО).
І зараз, роззираючись навколо, я розумію, що у світі дуже багато біди. І часто, це не біда якогось природного характеру - хвороба, смерть, бідність. Часто - це біда насильства сильнішого над слабшим, наділеного привидом влади над беззахисним.
Я боюся роззиратися. Боюся дивитися за межі свого острова, де співають пташечки. Мене лякають дитячі очі. Вони не повинні бути такими. Діти не можуть, не повинні страждати. Їх не повинні бити, убивати, мордувати і принижувати. Це неправильно.
І я не знаю, як це змінити. Точно, не безкоштовною роздачею морозива 1 червня і цукерковим набором в луцьких будинок малюка до Миколая. Це найстрашніше, що вигадала підла людська натура - знущання над дітьми.
Я розумію, що це пафосно і нереально, але Боже. Як же я хочу, щоб жодна дитина, неважливо, ким вона виросте в майбутньому, навіть якщо Ганібалом Лектором, але кожна дитина в дитинстві не знала лиха. Ми, дорослі, уже якось мусимо потримати те синє небо в них над головами. Нехай кожна дитина буде щасливою. Бо вона - радість. І вона - майбутнє.
This page was loaded Sep 24th 2017, 3:54 pm GMT.