?

Log in

No account? Create an account
Mary Xmas: Бо я давно не вірю в силу слова
свобода, равенство, сестринство
Середньовічне місто в українській літературі 
3rd-Jun-2016 09:57 pm
ass
Originally posted by tin_tina at Середньовічне місто в українській літературі

Цехмайстри, майстри, підмайстри, челядники та учні

Слідом за ними виступили цехи. Перед усіма, одразу ж за хоругвами, пройшов цех золотарів. Мартин ішов першим, несучи на золоченому древку велике знамено, на якому з одного боку була зображена храмова ікона цехової церкви, а з другої — на червоному полі золотий ланцюг. Слідом за ним йшов цехмайстер, поважний сивобородий старець, за цехмайстром йшли майстри, а вже за ними — підмайстри й учні. За цехом золотарів пройшов цех шевців. Знамено ніс молодий цеховик. З одного боку знамена було зображення Миколая Доброго, а з другого красувалися величезні ножиці, наперсток і голка... Цехмайстер, майстри і підмайстри йшли у такому ж порядку. За шевцями пройшли кушніри з горностаєвою мантією, зображеною на блакитному тлі. За кушнірами рушили шевці з великим чоботом, зображеним на жовтому оксамиті, далі йшли сідлярі, столяри і теслі, каменярі, і перед зачарованими очима городян довгим ланцюгом розгорталася цехова процесія: мерехтіли строкаті знамена із зображенням інструментів ремесла з одної сторони та іконою патрона — з іншої; неквапом виступали цехмайстри і майстри.

Я цілковито впевнена, що більшість читачів зможе розповісти на цю тему далеко більше, ніж я. Вважайте, що подальші речення — невеличке резюме, потроху для себе самої, а потроху для тих читачів Сапковського, що не зовсім розуміють: до якого це «чародійського терміну» не приймуть малу Німуе, якщо вона «шмарклі не підітре» («Хрещення вогнем»)? Або яку це вандрівку, за зразком цехової, відбуває Тиціана Фреві («Сезон гроз»). Отож…

Годі заперечувати, що цехова система була основою всього функціонування середньовічного європейського міста (не йдеться про суто адміністративні чи релігійні центри). Більше того, приналежність до цеху для окремо взятого городянина визначала не лише професію, а й ледь не весь життєвий шлях. І це стосувалося не тільки окремо взятого цеховика, а й усієї його сім’ї. Заміжні жінки і ще незаміжні дочки були наче кооптованими членами цеху чоловіка або батька (наприклад, «Для чого до Пріськи Горбачівни із шевського цеху диявол щоночі прилітав?». Не вдаємося у причини прильоту диявола, але Пріська теж, очевидячки, розглядається як приналежна до шевського цеху). Тим паче сини успадковували батьківську професію, дуже рідко зважившись її змінити.

Але самого факту народження «в цеху» було недостатньо, слід ще було пройти тривале і нелегке навчання. Хлопчиків у 10-12 років віддавали «в учні» до поважного старшого майстра, як правило, таких учнів в одного майстра було кілька. Особливо важкими були перші роки, коли бідний учень мусив виконувати усілякі накази не те, що майстра, а й пані майстрової і навіть старших від нього учнів. Зважте, що на цьому етапі його ще ремеслу не вчили, отож мав він функції хлопчика на побігеньках — дуже, дуже виснажливе заняття.

Через років два, пройшовши необхідну школу послуху, учень починав уже освоювати ази професії, коли дещо підучився, то ставав челядником і допомагав майстрові у професійній діяльності. Нічого й казати, що розглядали його як дармову робочу силу, не платили ні копійки, скупо годували і ще скупіше одягали.

Весь цей процес науки називався терміном, тривав він, аж доки кандидатові в майстри не виповнювалося років 20 (якщо він раніше не втік, не помер від якоїсь хворості чи просто через недогляд). Термін загалом розглядався як свого роду неволя, недаремно той момент, коли він урешті закінчувався, поточно звався «визволенням». Цікаво, що, коли вірити Ірині Вільде, саме в такому значенні (точніше, «кінець професійної освіти») слово «визволення» ще вживалося у Галичині в 30-х роках 20-го століття.

Вчорашній учень здобував звання підмайстра і міг уже працювати на себе самого. Але для повноти освіти варто було б ще попрактикуватися у чужоміських, а то й чужоземних майстрів. Наші українські майстри часто вибирали для таких студій Німеччину — зі зрозумілих причин. Звалося це «мандрівкою» або, частіше, «вандрівкою».

Однак вандрівку я воліла б залишити для окремого допису. Повернувшись додому із закордонних мандрів, які зазвичай тривали близько року, вчорашній підмайстер мав ще представити на загальний огляд свій особливо вдалий виріб, званий «штука містеріум», влаштувати для членів цеху святкову вечерю-коляцію, а тоді вже робився повновладним майстром! А тоді вже, як дещо іронічно висловилася одна з героїнь повісті «Червоний диявол», Богдана Кошколдівна, «Підмайстер, ну, приїде, майстром стане… і там уже років через двадцять цехмайстром виберуть».

Якщо виберуть, то це вже дуже високий щабель кар’єри. Із цехмайстрів складалися органи міського самоуправління. Звичайно, цехмайстри були дуже невбогими людьми, а ще, у випадку чого, мали в своєму розпорядженні чимало людності. Цілий цех.

Бо цех, як вже мовилося, не лише робота і професія, це й усе інше життя. Переважно члени одного цеху селилися на одній вулиці, яка діставала назву Слюсарської чи Шевського, чи навіть Різницької. Щоправда, для Києва, через особливості міської забудови, це було радше нехарактерно, але в багатьох галицьких і негалицьких містах та містечках такі вулиці залишилися досі.

Всі цеховики ходили до однієї церкви, а святий патрон такої церкви ставав начебто їхнім професійним покровителем. Мали свої хоругви, свої знамена.

У небезпечних містах — а Київ, через постійну татарську загрозу, був високонебезпечним, мусили виконувати також військову повинність, захищаючи певну частину міських мурів. Як правило, ту, до якої примикала їхня дільниця. Якщо там була брама, то часто браму називали «за цехом», звідси Лимарська чи Кодільнича чи як ще її перекладали — брама, що нею Геральт зайшов до міста Визими, щоб пізніше зняти чари з доньки місцевого короля.

Цех був не лише місцем навчання, а й своєрідною профспілкою: за рахунок внесків формувалася каса, з якої потім надавалася допомога недужим майстрам або ж, у випадку їхньої передчасної смерті, вдовам і сиротам.

Раз на рік цех влаштовував бенкет, званий «кануном», як правило, це було на празник святого покровителя.

Отож, як бачимо, дійсно всеохопна організація. Недурно Мартин Славута, герой повісті «Червоний диявол», поставши перед необхідністю забирати кохану дівчину і тікати в інше місто, не зважився це зробити: адже тоді «пропадуть усі старожитні маєтки і права». А не думайте, що Мартин був боязким або ж замало кохав свою Галочку!

Поза тим, цех — і то було його ледь не головне призначення — мав не допускати до професію конкуренцію: усякого роду «партачів». Партач — це, власне, і значило «окремішній», «позацеховий». Могли ними стати ті, що з якоїсь причини не витримали суворої цехової освіти. Або ж цілком повноправні майстри, але з іншого міста, яке вони змушені були покинути. Далеко не завжди з романтичних причин, частіше через релігійне переслідування (в романі З.Тулуб «Людолови» описана сцена приїзду таких вигнаних майстрів-львів’ян до Києва і їхні пізніші пригоди).

Цехи мали свої кваліфікаційні комісії, свої професійні суди і якогось бракороба могли суворо покарати, навіть виключивши з цеху.

Легко здогадатися, що певні риси цехової системи: закритість, клановість, нерівноправність членів цеху) з часом перетворили її на гальмо прогресу. Образно кажучи, цехи були пристосовані для того, щоб створювати невеликі партії дуже якісних товарів, тим часом життя вимагало великих партій недорогого і, щонайвище, «прийнятного». А вже промислова революція змела ту цехову систему остаточно. Хоча, як подумати, могла б вона собі й досі існувати, саме для випуску виробів дуже трудомістких, сказати б, ексклюзивних і, звісно, дуже недешевих. Недурно ж у обговоренні в ФБ м.ш.ф. В.Бродовий зауважив, що і цехи, і «вандрівки», хоч у зміненому вигляді, існують досі.

Наразі все, зазначу тільки, що, хоча цехова система проіснувала у нас довго і на великій території — від Перемишля до Лохвиці, — то в художній літературі вона представлена слабо. Шкода, бо збереглося чимало цікавої лексики, саме з тим цехівством зв’язаної, досі вся вона зробилася архаїчною, але для перекладу історичної літератури чи історичної фентезі — саме те що треба. От, наприклад, слово «майстер», начебто звичайне, а скільки всього відображає! У деяких мовах, зокрема, в польській, воно має додаткове значення «вчитель, наставник» (mistrz), недурно, бо майстер таки був наставником для своїх учнів.

Ага, ще ця згадувана «цехова» література. Дві повісті М.Старицького (у співавторстві з донькою, Людмилою Старицькою-Черняхівською): «Червоний диявол» і «Перші шуліки», першу з них я дуже хотіла б представити тим читачам, які не мали змоги прочитати її у давно виданому 8-томнику М.Старицького. П’єса Івана Кочерги «Свіччине весілля», незла, але страшенно пересолоджена і сентиментальна, надто ж тому, що представляє київських міщан безборонними овечками, якими вони ні разу не були. «Людолови» З.Тулуб, які я дуже й дуже рекомендую, властиво, це єдиний твір офіційної східноукраїнської літератури 30-х, який можна читати досі без ризику вивернути щелепи, позіхаючи (неофіційна, діаспорна чи інша особлива література не береться до уваги). Ну й ще, либонь, «Чорна рада» Куліша, хоча ця остання має свою особливу тематику, лише частково зв’язану з київською, та й дія відбувається дещо пізніше часів розквіту цехової системи. О, щоб не забути, — Леся Українка планувала написати драму з цехового життя на сюжет відомої балади «Бондарівна». Що б то мав вийти за твір! Які характери, яка ситуація, які чудові лексичні приготування…

«Старий Боднар — спокійний, поважний, повний почуття гідності, не без гордощів професіональних.

Купер’ян — «цехмайстер над соломою», любить «свестії», братські меди, веселі звичаї добрих старих часів.

Явдоха Купер’яниха — його друга жінка. Любить згадувати, «як чинили мої бабуня, покійна бурмистрова, царство їм небесне».

На прощання, досі функціонуючий жартівливий віршик про харчування учнів.

Дуже добра така зупа,

Літра води, одна крупа,

Як десь бульба попадеться,

Старший майстер аж трясеться!


Оригінал цього запису знаходиться на платформі http://tin-tina.dreamwidth.org/384078.html

This page was loaded Dec 13th 2017, 5:11 pm GMT.