December 1st, 2016

ass

позбирала по свому фейсбуку давні анекдотки про українську шмультурку

Originally posted by pocketfull_of at позбирала по свому фейсбуку давні анекдотки про українську шмультурку
Шукала, аби процитувати в дисері, одну анекдотку, яку точно викладала на фейсбуку. А доки шукала її, подумала, що прокрастинувати так прокрастинувати, й позбирала всі історійки про українську літ-ру, які викладала за останній рік.



Дуже мене розчулюють історії про маленьких людей у цій культурі, весь той дріб'язок, який завалюється за підкладку часу й забувається, може, й першим.
От, скажімо, 1880-90-ті, часи глухі й темні, як глупа ніч. Всі практикують savoir vivre як миша під віником. Ніде ані шелесне. Якщо високим штилем, то всі ховаються, як у катакомбах, де тільки по знаках на стінах і знати, що там ще хтось був - а якщо низьким, то поховалися, як таргани.
От і в київській семінарії знаходиться "тихий і плохий, хоровитий семінарист" - сам на зборах не говорив, проминеш і не помітиш - зате якось так виходило, що навколо нього тусувалися всі семінаристи, зацікавлені у національній справі, книжечки він їм тягав, а потім і створив їм те, що на наші гроші назвалося б коворкінґом. Коли він став дяком у Йорданській церкві на Подолі (її знесли у 35-му), в нього на квартирі залягла бібліотека нової семінарської громади. "Чимось давнім, з перших віків християнства віяло од його постати та його життя", - пише про це Сергій Єфремов. У чотирикімнатній квартирі, напхом напханій напівзабороненими і геть підозрілими книжками про культуру, якої не мало бути, мовою, якої офіційно не існувало, постійно тусуються якісь шалені натовпи, інколи господар приходить - а всі спальні місця вже зайнято, то він, не ремствуючи, зніме двері з петель і так на дверях і спить; чи виголоднілі гості всі запаси харчів виточать - то чаю вип'є та й годі, самовар все ж хтось увесь час ганяв. Називали цю бібліотечку Ельдорадо, бо туди завжди можна було б прийти, там усіх прихистили б. "Все життя його було подвигом любови, незримої, нікому не знаної, ніким, може, не відчутої," - пише Єфремов.
І це, умовно кажучи, не Грушевський, який лишає по собі тексти, цього чоловіка не пам'ятає ніхто, крім вузьких фахівців з того періоду, але хто зна, що для збереження культурки-шмультурки насправді важливіше - тексти чи середовище? Себто, власне, я певна, що таки важливіше середовище - для тих, хто живий в будь-який момент, а не з перспективи читача, який живе на сто з гаком років пізніше. Ну, тепер от і ми з вами пам'ятаємо про бібліотечку-коворкінґ, і про її господаря, який спав на дверях і гримів порожнім начинням.
Звали його Лука Скочковський.

****

Я не люблю Булгакова (з етичних міркувань, але, як це не дивно, не за російський шовінізм - не любила його ще до того, як довідалася ще й про це). Зате Сергій Єфремов, людина-робот і мімімі, зробив, здавалося б, неможливе - мені вперше в житті стало шкода Булгакова-старшого, ледь не до сліз.

"Професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, дуже конфузився свого становища, бо як професор усе ж таки розумів, що його роля в цензурі не дуже лицює професорові. Добродушний і не дуже розумний, Булгаков навіть не пробував якось маскувати свого конфузу. В першій же нашій розмові з приводу "Заметок на текущие темьі" він признався, що йому дуже мої статті подобаються [...] Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков иноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: "Что вьі со мной делаете!" - поновляв викреслений текст. Але частіше бувало, що він тільки руками розводив і безупинно проказував: "Не могу-с, никак не могу-с... Ведь с меня взьіщется..." [...] Добродушний Афоня, увесь червоний та зніяковілий, скрикнув: "Ну, й що ви зо мною оце робите! Я ж не можу... Розумієте - не можу. Я знаю, колись ви в споминах своїх напишете, що був у мене такий і такий, мовляв, дурний цензор, але ж... Ну, робіть, що хочете, а я не можу...""

Ось людина, яка чітко розуміла, що опинитися не по той бік історії і все своє життя присвячує справі - як він сам розуміє - неправій і приреченій, - подумала я. Спасибі Єфремову, який таки написав у спогадах про дурного цензора, за цей недоладний і трагічний типаж.

***

Collapse )