Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

Фемінізми на всі смаки-2

на продовження оцієї статті
Фемінізми на всі смаки
для журналу "Один з нас"

Марія Дмитрієва
Фемінізми на всі смаки-2


Минулого разу ми поговорили про ліберальний фемінізм, зосереджений на рівності прав і рівності у доступі до реалізації цих прав, марксистський (соціалістичний) фемінізм, котрому йдеться про класову боротьбу і справедливу оплату і визнання за працю, в тому числі і хатню, та радикальний фемінізм, який говорить про всюдисутність патріархату і потребу боротися із ним в кожній окремій голові.

Ці три напрями фемінізму зосереджені на питаннях соціальних, на ширшому суспільному контексті. Психоаналітичнй фемінізм (близький до постмодерністського фемінізму) цікавиться психологічними передумовами пригнобленого положення жінок. Він виник як одночасно критика і продовження міркувань Фрейда про формування сексуальності і психіки чоловіків і жінок.

Як відомо, Фрейд вважав, що анатомія це доля. На його думку, хлопчики, боячись того, що батько їх оскопить – скалічить їх, позбавивши їх їхнього коханого пеніса, переймають батькову (читай -- чоловічу) культуру і засвоюють норми абстрактної відстороненої моралі. А дівчатка, бачачи свою фізичну неповноцінність між ногами – позбавленість дорогоцінного пеніса, переконуються, що їх вже оскопили, починають страждати на пенісні заздрощі і все життя кладуть на те, аби здобути собі замінник пеніса – дитину, при цьому їхня мораль лишається недорозвиненою, а їхня сексуальність вважається зрілою лише тоді, коли вони зрікаються кліторального оргазму (і самозадоволення) і досягають вагінального оргазму у пасивному мазохістичному підкоренні чоловіковому прутневі. (І ні, я не знаю, звідки він брав такі чудернацькі картинки.) Власне, з цієї моральної недорозвиненості, мазохізму, нарцисизму й пасивності Фрейд виводив підпорядковане положення жінок у суспільстві.

З одного боку, завдяки роботі Фрейда із пацієнтками (й пацієнтами) з істерією (яка вже давно не є валідним медичним діагнозом – сучасна психіатрія не знає хвороби з такою назвою) в просвіченій Європі і Америці жінкам із цим діагнозом перестали відрізати клітор чи вирізати матку, а з іншого – він підвів нібито наукову базу під давні жінконенависницькі культурні уявлення про дефективну мораль жінок та їх викривлену і схиблену сексуальність і вигадав пенісні заздрощі, якими занадто амбітних жінок залякували добре до кінця 1970-их років. Серед його послідовників були й видатні жінки-психоаналітики, які й розвивали, й критикували його ідеї. Наприклад, Карен Хорні вважала, що це не жінки страждають на пенісні заздрощі, а чоловіки – на маткові, бо жінки можуть створювати нове життя – народжувати дітей, а чоловіки цієї здатності позбавлені, а всі їхні досягнення в політиці, бізнесі чи війні – це марне намагання компенсувати відчуття власної анатомічної неповноцінності.

Власне, сам психоаналітичний фемінізм з’явився на інтелектуальному горизонті в 1970-их роках, коли феміністки взялися активно переглядати ідеї Фрейда у нових культурних та економічних умовах. Наприклад, Ненсі Чодороу у своїй книжці „Відтворення материнства” (1976 р.) використовує психоаналіз для проникнення у несвідомі області людської психіки, щоб зрозуміти особисті й політичні причини підкорення жінок. На її думку, жінки, які піклуються про дітей, мають над ними надзвичайну владу, і, щоб звільнитись від цієї влади, дорослішаючи, хлопчики віддаляються від матерів і не довіряють жінкам в цілому, бо бояться, що ті матимуть над ними таку ж безроздільну владу. А дівчатка, дорослішаючи, прагнуть мати з чоловіками таку ж близькість, яку вони в дитинстві мали з мамою, але через підозрілість й емоційну відстороненість чоловіків вони знаходять собі нові близькі стосунки, народжуючи дітей і піклуючись про них, як власні мами. В такий спосіб цикл відтворюється і повторюється. Щоб подолати це замкнене коло, Чодороу пропонує чоловікам брати активнішу участь у догляді за дітьми. Серед інших впливових американських текстів того періоду варто згадати книжку Джулієт Мітчел „Психоаналіз і фемінізм” (1974 р.), в якій вона доводила, що самими лише суспільними реформами рівності не досягнути, що необхідна праця жінок над власними особистими установками, та книжку Керол Гіліган „Іншим голосом” (1982 р.), де вона обстоює ідею, що мораль жінок, орієнтована на стосунки і на інтереси всіх задіяних, є глибшою й гуманнішою, ніж відсторонена абстрактна чоловіча мораль, і називає таку мораль „етикою турботи”. В такий спосіб жіночий досвід і жіночий спосіб сприйняття дійсності і прийняття рішень визнаються як варті поваги і розуміння.

Саме у рамках психоаналітичного фемінізму найяскравіше проявили себе французькі феміністські теоретикині. Спираючись на праці Жака Лакана, Люсі Ірігаре запропонувала цілковито нове розуміння жіночої сексуальності – як самодостатньої, множинної, поліфонічної, а Елен Сіксу та Юлія Крістєва говорили про необхідність власне жіночої мови, не скутої умовностями і обмеженнями патріархатної фаллоцентричної чоловічої мови.

Психоаналітичний фемінізм:
- центральне питання – психологічні причини пригноблення жінок.
- центральна сфера уваги – жіноча сексуальність і жіноча репродуктивна здатність (в тому числі і здатність до творчості).


Психоаналітичний фемінізм прагне не лише з’ясувати глибинні психологічні причини пригноблення жінок, а й пропонує нові, позитивні шляхи розуміння й тлумачення жіночого досвіду. Такий підхід наближає психоаналітичний фемінізм до фемінізму відмінностей, тобто такої системи поглядів, в якій жіночий досвід, жіночі цінності, жіночі чесноти й інтереси описуються як важливі, достойні поваги й підтримки, а жінки мають право лишатися турботливими – і це в жодний спосіб не робить їх менш гідними прав і свобод, котрими користуються чоловіки. Протилежністю йому є фемінізм подібностей, який вважає, що жінки і чоловіки посутньо майже не відрізняються, але через соціальну упередженість жінкам треба дотягуватись до чоловіків (прикладом такого підходу до питання є ліберальний фемінізм). Поділ на фемінізм подібностей і фемінізм відмінностей був запропонований в рамках Другої хвилі фемінізму – тобто з кінця 1960-их – початку 1970-их із розвитком радикально-феміністської думки, і на сучасний момент є доволі умовним і значною мірою застарілим, не кажучи вже про те, що обидва підходи мають рацію.

Хоч які цікаві знахідки не пропонує психоаналітичний фемінізм, він обмежений – обмежений досвідом білих жінок середнього класу з розвинених країн, а досвід інших жінок він просто не бере до уваги, зліплюючи всіх жінок в однорідну масу з однаковими проблемами й однаковими поглядами. За це його – як і ліберальний фемінізм, і радикальний – критикували чимало жіночих груп: зокрема, чорні жінки і жінки з робітничого класу. Перші тексти з такою критикою з’явилися ще в 1970-их та 1980-их, наприклад, книжка Анжели Дейвіс „Жінки, раса і клас” (1981 р.), в якій вона доводила, що гноблення, якого зазнають чорні жінки, значно потужніший, ніж утиск білих жінок, тому що тут задіяний і расизм, і класова експлуатація. Т.зв. чорний фемінізм самі чорні жінки запропонували називати вуманізм (чи жінкізм) на противагу зарозумілому фемінізмові багатих білих жінок. Про потребу обговорювати власний досвід утиску – і боротьби із ним – почали говорити й інші гноблені групи – як в США, так і за його межами, наслідком чого стала Третя хвиля фемінізму, яка з’явилася на початку 1990-их і триває і досі (деякі теоретикині виділяють вже і п’яту, і шосту хвилі, однак я дотримуюся найпоширенішої хронології). Однією з її основних рис є врахування розмаїття жіночого досвіду та інтерсекційність – те, в який спосіб різноманітні решітки утиску та соціальні характеристики (гендерна тожсамість, сексуальна орієнтація, раса, клас, вік, рівень освіти, наявність чи відсутність інвалідності, етнічність, релігійна приналежність і таке інше) взаємодіють між собою і формують доступ чи обмеження доступу до ресурсів для кожної окремої людини.

Одним з ключових напрямів Третьої хвилі став постколоніальний фемінізм (або т.зв. фемінізм Третього світу). Цей напрям зосереджений на питаннях расизму, етнічності та довготривалих політичних, економічних та культурних наслідків колоніального гноблення в їх взаємодії із гендерно-обумовленим положенням небілих жінок в колоніях. Одна з ключових тем цього напряму – мова, якою жінки можуть описувати свій досвід. В умовах колоніалізму жінки зазнають подвійного гноблення – як представниці гнобленої нації з боку колонізаторів і як особи жіночої статі з боку чоловіків колоніального народу. Мова, до якої вони мають доступ (якщо мають), належить гнобителям – і слугує описові такої дійсності, в якій вони – дикі, несамовиті, хитрі, підступні, такі, яких потрібно приборкати (згадати хоча б, як в британській літературі 19-ого століття описували Африку чи Індію – як дику неприборкану жінку, яка лише й чекає сильної чоловічої руки), що дозволяє колонізаторам привласнювати їхні ресурси. Проникливий аналіз цієї ситуації пропонує Гаятрі Співак у класичній праці „Чи можуть пригноблені говорити?”. Відповідно, щоб здобути здатність проговорювати свій досвід – і привертати увагу до своїх проблем – жінкам колоніального народу потрібно створити свій власний дискурс (те, як вони говорять про себе), відмовитись від накинутого їм опису них самих колонізаторами і знайти свій голос, свою мову, яка слугуватиме їхнім власним інтересам. Проблема в тому, що для цього жінкам потрібно протиставити себе не лише колонізаторам – а й чоловікам свого власного народу.

В цьому контексті варто згадати взаємодію жіночого руху і націоналізму. Для багатьох постколоніальних країн накинуті імперіями закони і норми сприймалися як винищення їхньої власної культурної самобутності, а тому щойно по звільненню від імперського тиску чоловіки-очільники поверталися до раніших традицій – що на практиці часто означало значне погіршення в положенні жінок – наприклад, Британська імперія заборонила обряд саті, або самоспалення вдови на поховальному вогнищі чоловіка. Негайно після оголошення незалежності Індії цей обряд почав відроджуватись по всій країні – і зовсім не з бажання жінок. Після розвалу Радянського Союзу в колишніх середньоазіатських республіках ніби на подолання безбожного впливу комуністичного ладу почали масово повертатися до практики багатоженства, викрадення наречених та до шлюбів із неповнолітніми – знову таки, не тому, що жінки цього хотіли. Тому одне з ключових питань постколоніального фемінізму – як жінки з пригнобленої нації можуть одночасно захищати і свої інтереси, й інтереси нації, особливо якщо ці інтереси суперечать одне одному?

До цієї теми звертається у своєму романі „Польові дослідження з українського сексу” Оксана Забужко. В ньому вона використовує порівняння із зґвалтуванням – мовляв, якщо ми відмовлятимемо нашим чоловікам, виходить, ми стаємо на бік наших гнобителів?

При чому, як це не дивно, у боротьбі до завоювання незалежності жінки беруть активну участь, однак по її отриманню жінок від позицій впливу швиденько усувають і накидають їм завдання фізичного та культурного відтворення нації своїм коштом і без підтримки держави – що ми дуже наочно бачимо в умовах України.

Ще одна проблема, з якою працює постколоніальний фемінізм – це вироблення власних інтелектуальних схем для аналізу положення жінок замість запозичення створених на Заході ідей без припасування до місцевої специфіки, тобто протистояння культурному імперіалізмові під машкарою фемінізму.

Постколоніальний фемінізм:
- центральне питання – як жінки можуть захищати і свої інтереси, й інтереси своєї нації.
- центральна сфера уваги – взаємодія колоніального утиску і боротьби за національне відродження в контексті прав жінок.


В країнах Третього світу поширений ще один вид фемінізму, глибоко зав’язаний на особистий і груповий досвід жінок в колоніальних умовах. Це екологічний фемінізм, чи екофемінізм. Цей напрям феміністської думки й практики проводить паралелі між тим, як чоловіки експлуатують жінок та привласнюють їхні ресурси собі на користь та задоволення, та тим, як очолювані чоловіками корпорації заради прибутків експлуатують природу та привласнюють її ресурси, руйнуючи довкілля – вирубаючи ліси, забруднюючи водойми, знищуючи біорізноманітність на користь промислових монокультур. В більшості країн Південної Америки, Африки та Азії жінки займаються сільським господарством, годуючи свої родини та підтримуючи постійний живий зв’язок з природою – наприклад, вони зберігають посівний матеріал від різних рослин і забезпечують біорізноманітність та регенеративне використання природних ресурсів.

На думку екофеміністок, у ключових протиставленнях західної цивілізації „чоловік-жінка” і „культура-природа” жінка і природа опиняються в подібному становищі – знецінені й позбавлені права на самоврядування, вони зазнають гноблення й експлуатації. Однак екофеміністки вірять, що досвід і знання жінок про їхню взаємодію із природою сприятиме відновленню шанобливого ставлення до навколишнього середовища та природних ресурсів, що допоможе забезпечити їх відновлення.
Це особливо актуально для жінок в колоніальних країнах та жінок в аборигенних племенах. Наступ корпорацій на традиційний уклад життя в таких регіонах призводить не лише до занепаду природи, але й до швидкого зубожіння населення – як це сталося в Індії після побудови першої дамби на ріці Нармада, коли цілі селища були відселені із території під затоплення і їх мешканці тепер жебракують по сусідніх містах.

Теоретикині цього напряму, наприклад, Вандана Шива і Марія Міс у праці „Екофемінізм” (1993 р.), критикують сучасну науку, яка видає себе за неупереджену універсальну систему, але по суті є проекцією цінностей західних чоловіків. Як вони кажуть, привілей визначати, що саме є науковим знанням, контролювали і значною мірою продовжують контролювати чоловіки. Серед найяскравіших прикладів вони наводять медикалізацію народження дітей, коли чоловіки знецінили знання баб-пупорізок і перетворили природний процес на небезпечну для життя медичну процедуру, яка неможлива без спеціалізованого обладнання та медичної освіти, при чому смертність в пологах в таких умовах вища, ніж в домашніх пологах з акушеркою.

Ще одна споріднена тема – це питання веганства як свідомої відмови від споживання харчів і використання матеріалів, отриманих внаслідок експлуатації тварин – аж до відмови від шкіряного взуття й одягу з вовни. Керол Адамс в книжці „Сексуальна політика м’яса” (1990 р.) проводить паралелі між споживанням жінок в патріархатній культурі та споживанням м’яса як символів чоловічого статусу.

Екофемінізм:
- центральне питання – взаємозв’язок між жінками і природою.
- центральна сфера уваги – беззастережна експлуатація жінок і природи.


Говорячи про жіночі ресурси і підходи до їх використання, не можемо ми оминути увагою й сепаратистський фемінізм. Як і психоаналітичний фемінізм, він говорить про важливість власної жіночої мови, важливість жіночого досвіду і знань, як і екофемінізм, він говорить про необхідність використовувати ресурси жінок в інтересах жінок і на користь жінок, але методом для досягнення цього сепаратистський фемінізм бачить самоусунення жінок з патріархатного устрою суспільства – тобто повну відмову обслуговувати чоловіків (в пост/колоніальних умовах – байдуже, чи своєї, чи панівної нації) сексуально, побутово й емоційно та в утворенні будь-яких значимих стосунків – дружніх, любовних, менторських – лише з іншими жінками чи дівчатами. Серед іншого це передбачає відмову від участі в тих іграх, що їх патріархат накидає жінкам – змагатися між собою за увагу чоловіків і принижувати інших жінок, щоб вивищуватись за їхній рахунок.

На практиці сепарація може бути тимчасовою – наприклад, щоб накопичити ресурси та навчитись брати відповідальність на себе, щоб пізніше повернутися до взаємодії із чоловіками, але вже на своїх умовах, чи постійною, назавжди, без планів повернення, а рівень сепарації може мінятися від простої відмови прагнути схвалення чи визнання з боку чоловіків до утворення суто жіночих спільнот чи комун, які ведуть справи лише з іншими такими спільнотами чи окремими жінками.

Сепаратистський фемінізм:
- центральне питання – цінність жіночого досвіду.
- центральна сфера уваги – захист ресурсів жінок від чоловічої експлуатації.


Сепаратистські феміністки можуть не вірити, що чоловіки спроможні робити хоча б якийсь притомний внесок у справу захисту прав жінок (і погодимось, в них для цього достатньо підстав), але чимало чоловіків мають достатньо загострене почуття справедливості і розвинену чуйність до почуттів інших людей – і жінок, зокрема, тому вони не лише підтримують жіночий фемінізм в усьому його розмаїтті, а й утворюють свої організації, які займаються як безпосередньо захистом прав жінок, так і просвітою серед чоловіків щодо того, як самі чоловіки можуть відмовитись від користування тими привілеями, котрі їм забезпечує патріархат, і стати чеснішими, щирішими, справедливішими, кращими людьми.

Отже, чоловічий фемінізм. Від початків феміністського руху були такі чоловіки, які підтримували його і словом, і ділом. Наприклад, американські чоловіки-аболіціоністи підтримували надання права голосу жінкам, а французькі філософи 18-ого століття Дені Дідро та Шарль Монтеск’є наголошували на необхідності рівних прав для жінок. Джон Стюарт Мілль, один з найвпливовіших британських філософів 19-ого століття, під впливом дружини, відомої діячки тогочасного британського жіночого руху Гаррієт Тейлор Мілль, багато писав про положення жінок, зокрема, „Поневолення жінок” (1861 р., перекладений українською у 2001 р.), і представляв петицію жінок у британському парламенті. В 20-ому і 21-ому століттях чимало видатних вчених підтримували і підтримують жінок в їхній боротьбі. Один з найвідоміших соціологів сучасності, Майкл Кіммель, багато пише про гендер і про те, як сучасні гендерні системи Заходу впливають на жінок і на чоловіків. Серед речей, що їх уможливила поява феміністських і жіночих досліджень – це можливість відділити чоловіків від загальнолюдини, якою їх представляє патріархат, ігноруючи як досвід жінок, так і досвід самих чоловіків, і почати говорити про ту ціну, яку чоловіки платять за надані чи обіцяні патріархатом привілеї. Це послужило стартовим майданчиком для створення чоловічих досліджень.

Одна з найбільших сфер включення чоловіків у захист прав жінок – це просвіта про домашнє і сексуальне насильство, бо його чинять у 95 відсотках випадків саме чоловіки, і тому казати, що це жіноча проблема, нечесно. Чимало чоловічих організацій в різних країнах світу (наприклад, „Біла стрічка”) проводять заняття для хлопчиків і старших хлопців, а також ширші просвітницькі акції і кампанії проти домашнього і сексуального насильства.

Серед феміністок домінує два погляди на участь чоловіків у жіночому русі. Одні вважають, що чоловіки, зіпсуті своїми привілеями, навіть феміністську діяльність використовуватимуть, щоб експлуатувати жінок і користуватись їхніми ресурсами (і на жаль, численні приклади підтверджують їхню правоту). Інші вважають, що проблеми жінок посутньо є проблемами всього суспільства і без участі чоловіків, їх активного включення в процес та свідомого переосмислення власної ролі у процесах гноблення і підпорядкування подолати ці проблеми не вийде.

Чоловічий фемінізм:
- центральне питання – що чоловіки можуть зробити, щоб суспільство стало справедливішим і безпечнішим для жінок.
- центральна сфера уваги – переосмислення власних переконань та упереджень.


Отак, якщо дуже коротко, виглядає сучасний спектр феміністських поглядів. Всіх їх, як у теоріях, так і у практиках, об’єднує увага до жіночого досвіду і повага до інтересів жінок як найбільшої пригнобленої групи.
Tags: колонка
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 16 comments