Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

  • Music:

гендер і революція - частина двадцять перша

Maria Berlinska
Мені бабуся колись розповідала, що вона маленькою дівчинкою сапала в полі буряки, і от так пішла вперед-вперед в поле, обігнавши всіх їх. Їй кричать жінки типу там: «Марусю! Кидай все!», вона каже: «Чого?», - «Війна почалась!». От, так само тут. Ми прокинулись зранку, і Кльопа мені сказала: «Ми проспали революцію. Почалась революція».
До цього ми всі традиційно - якось звичажно - протестували на кухнях і по квартирах, але от якась пройшла грань, це була остання крапля, коли не вийти вже було неможливо.
Я була кожен день з двадцять другого до тридцятого, а потім Тася взяла і купила мені квиток в Кам’янець, і цей вечір… І я забігла в потяг в останній момент.
Моя особиста історія дуже така епічна з приводу цього штурму (11 грудня – авт.), бо я себе відчула таким якимось кіноперсонажем, зйомки тіпа Смольний, Зімній, - я відчула себе связним революції. Насправді, я ніколи не почувала себе в тій ролі, в якій я була в ту ніч. І це сталось не по моїй волі, а це сталось тому що були такі обставини.
Час зжимається, і ти, ну… Ну, по-перше, ти забуваєш про домашню їжу, ти не встигаєш просто дома готувати. В тебе режим, наприклад, ніч проводиш на Майдані, о сьомій ранку їдеш з Майдану, приїжджаєш додому, приймаєш душ, і ти розумієш, що тобі вже потрібно їхати в Могилянку. Причому, коли ти приїжджаєш додому о сьомій ранку ти чесно собі кажеш, що нє-нє-нє, от зараз після Могилянки я поїду додому спати. Але ти з Контрактової їдеш назад, і так як я живу на Голосіїво, то це Контрактова і через Майдан. І перед цим ти собі клятвено пообіцяв, що нє-нє-нє, я поїду відісплюся, я дуже хочу спати. Але ти проїжджаєш Майдан, і ти не можеш… Ти виходиш і кажеш собі: «Ну, я просто вип’ю чашечку кави, просто постою подивлюся, просто, ну, п’ять хвилин». І врешті о сьомій ранку… Ти знаходиш собі роботу завжди. За ці дні це було там, починаючи від прибирання сміття, коли ми витягнули десь мішків двадцять сміття і завершуючи тим, що я там робила канапки, координувала якусь поставку води, дров, допомагала в прес-центрі, допомагала в інфо-центрі. Насправді, Майдан хороший тим, що людина може вибрати собі сферу занять.
Ну, зокрема, є таке, все-таки гендерний розподіл, і жінок там якось закликали нарізати канапки, а чоловіків тримати барикади, але я себе в це ніколи не заганяла, і коли треба було тримати барикади, я тримала барикади.
Коли я тримала барикади я напевне кілька десятків разів почула про те, що… Серед чоловіків, які знаєш повертаються, ти з ними плече до плеча стоїш, тримаєш ці барикади, і вони повертаються, знаєш, дивляться в обличчя: «Та ти жінка! Йди звідси!». І це було постійно, на що у мене була проста відповідь: «Я передусім громадянка і у нас рівні права, старий, читай Конституцію».
Це невеличка така республіка – країна в країні. Російський якийсь журналіст нещодавно у своїй статті порівнював це із Запорізькою Січчю, типу от така вольніца, ну насправді трохи не так, але це напевне перша країна в моєму житті, в якій мені типу насправді комфортно жити.
Я приїхала додому десятого грудня додому з тим, що я нарешті-таки відісплюся. Я роздягаюсь, знімаю свій революційний рожевий комбінезон. Йду в душ і збираюся все вже лягати спати і наостанок я гортаю стрічку новин і знаходжу повідомлення про те, що «Батьківщина» на Українській правді оголосила про те, що на першу ночі буде штурм. Я лаюсь, типу пся крев, вдягаю назад мешти. Думаю, ну все я приїду на Майдан, але якщо на першу не буде штурму, то я сама його влаштую.
Я зайшла в КМДА. Там вже повна бойова готовність, стоять хлопці, вишикувались в ряди, пожежні шланги вже спустили з вікон, щоб поливати, олія стоїть ящиками, щоб поливати сходи, якщо Беркут почне бігти, столи вже якийсь стоять, якась проволока натягнута на сходах, ну тобто це повна бойова готовність. Тут я піднімаюсь по сходах, дмухаючи в шалик, і чую, як старший якийсь типу вояка журить молодшого свого солдата Швейка: «Хто тобі, курва, позволив брати противогаз?! Якщо пользоватися не вмієш, то став на місце!».
Я беру ці маски, заливаю їх двома пляшками оцту, забігаю на кухню, набираю пакет масок, ну штук тисяча там було, як мінімум. На вулиці обливаю оцтом, обпікаю собі руки. І я закидаю ці маски от тут хлопцям сюди на передову. Я просто підбігаю спочатку ззаді даю їм ці маски, вони просто починають їх теж хватати, зривати із цього пакету, а потім вони просто забирають у мене цей пакет і просто кидають вперед.
Звонить Бізя, каже, Маша, я бачу по Громадському там почався штурм Будинку профспілок з боку Михайлівської. Я кажу: «Really?» , він каже «Really». Я підбігаю до Тягнибока, який щось віщає протестувальникам. Я підбігаю до нього і кажу: «Олег Ярославович, там почався штурм Будинку профспілок, зробіть так, щоб люди, які не задіяні тут, підтягнулись туди». Він мені каже: «Та не може бути!». Він такий високий і, знаєш, дивиться зі сторони Інститутської і каже: «Та ні, я там нічого не бачу». І тут я вже набираю Бізона, кажу: «Андрій, скажи йому», типу підтвердь мої слова. Даю йому слухавку, чую щось по телефону «тра-та-та-та». Тягнибок такий: «Да, справді? Ну, все я вас зрозумів». І буквально через тридцять секунд оголошується зі сцени типу всі хто не зайнятий, підходьте до Будинку профспілок.
Я згадувала якийсь свій віршик, який я написала за два дні до цього з відсилками типу на слог Горького і на образ Стельмаха, про те що: Над людским разлитым морем рьяно зреют гроздья гнева и шумит мятежно море, и ворочает гранит (ну, це власне про Ілліча). Разорвутся гроздья гнева, разольются теплой кровью. Темной ночью, снежной ночью море кровью закипит.
Я бачила, Діма, як дорослі чоловіки, такі, знаєш, в істериці, казали: «Блядь, щас будуть убівать, щас будут убівать!». Нерви насправді здавали, ну бо так воно було. Хоча всі загалом тримались там достойно.
Я дуже добру пам’ятаю, от стояла я на цьому синьому бусі, а тут внизу на якийсь в’язці дрів стояла Жанна Кадирова десь з п’ятої ранку. І вона постійно: «Ну що там з Інстітутськой отступають?». «Нє, нє, Жанна, стоять!». «А там со сторони Європейськой стоять?», «Стоять, Жанна, стоять».
Ключова частина почалась о шостій тридцять напевно-що, коли я побачила, стоячи на цьому бусі, що задні ряди з Михайлівською починають йти. Ми спершу думали, що вони йдуть, бо замінюються, і коли ми почали всі разом розуміти, що вони йдуть, знаєш, почався світанок, і вони почали йти, і ти навіть не уявляєш, яка це була ейфорія. Просто люди почали кидатись у обійми, знаєш, такий суцільний фрі хаггс. «Вони йдуть, вони йдуть, ура», - по рядам пішло. «Ми перемогли!».
Після цього всього я просто зайшла на кухню Будинку профспілок випити чаю, і охоронець кинувся мене просто обіймати: «Я тебе пам’ятаю, я тебе вже бачив тут не раз. Відстояли! Відстояли!»
Я якось уникала публічних виступів, особливо останніми роками, і ця соціофобія в мені прогресувала, але коли ти вибираєшся на цей синій бус, і ти розумієш, шо там вже йде прорив, і ти це бачиш, то ти береш цей мегафон. І ти вже не задумуєшся: публічний це виступ, чи не публічний виступ. І коли тобі мужики знизу: «Де? Де?Де?», - «Там! Хлопці, тримаємось, тримаємось!».
Tags: гендер, політика
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments