Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

"Книгар" (1917-1920)

Originally posted by pocketfull_of at "Книгар" (1917-1920)
Мене шалено розчулює наша нинішня культурна діяльність на барикадах, типу піаністів, які грають у щойно тоді захопленому Українському домі, чи відкритої там же бібліотеки. І якось так в тему я зараз читаю "Книгаря". Дуже він мене тішить, буду по ходу читання викладати розлогі цитати.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
"Книгар", хто не стикався - критико-бібліографічний місячник, який видавали в Києві у 1917-1920 рр., другим його редактором був Микола Зеров. У першому числі (вересень 1917) завдання часопису сформульовано так: «Тепер, більш як коли раніш, почувається необхідність, щоби тії нові видання, якими заливається наша провінція, були розглянуті тими чи иншими знавцями, в тій чи иншій мірі оцінені, або принаймні кимсь зазначені, аби ширші кола могли ощнайомитись з тим, що є, чи має бути на книжковому ринку. Це тим більше потрібно тепер, коли, з причин великого попиту, є небезпека, що всякі спекулянти постараються використати момент і підсунути менчим братам незрячим замість справжньої літератури – макулатуру.» Попит на українське друковане слово тоді справді був шалений - при проблемах із збутом (на хвилиночку, йде війна), при асимільованому середньому й вище класах, при спірній грамотності селянства ринок виглядає так: «добра книжка, видана в 25-30 тис. примірниках, розходиться на протязі двох-трох місяців. «Просвіта» ім. Шевченка у Києві має ще яскравіший приклад: її перша книжка – «Про народнє самоврядування» - розійшлася в 30 тис. За 3 тижні. Иде до того, що з книжкового ринку може зникнути справжян українська книжка, яку не встигають постачати видавництва і на зміну їй прийде фальсифікація» (стаття «Просвіти» та їх видавництва» М. Ішуніної). І то ж не детективи такими накладами розходилися, а Сергій Єфремов! Там далі наводять іще цифри: «Історія українського письменства» того ж Єфремова - 20 тисяч, заборонені поезії Шевченка - 5 тисяч, «Одержима» - 3 тисячі, «Сон» - 23 тисячі, «Автобіографія» Драгоманова - 7 тисяч. Я припускаю, що то справді зголоднілий ринок (виходило, умовно, по 50 книжок тиражем у 20 тисяч, а зараз, припустімо, 200 по тисячі - то й маємо приблизно ті ж цифри), але вражає. Та що там, люди вірші(!!!) писали, щоб копійчину заробити! Критики лаятися не встигали! От, скажімо, рецензія Олекси Діхтяря на «Зойки» Борисовича у третьому числі: «Вичитавши з шкільної хрестоматії про «поетичну натуру малороса», визнали, що й вони маракують в поезії і можуть писати «стишки» та видавати їх по карбованчику за 48 сторінок. Засвербіли долоні до грошеняток, бо хто ж в ці часи загального бігу за грішми не схопиться за перо й чорнило, щоб наисати якусь книжку, коли все одно скільки не пиши – натовп, мов голодний, гуде: - «книжок, книжок!»
Звісно, не можна ідеалізувати ту читацьку авдиторію, редактори й не ідеалізували - так, скажімо, в слові від редактора пояснюють необхідність негайного відкриття бібліотек: «Наступає зіма з довгими вечорами, з вільним часом, з повабом по старій звичці до ханжі та самогонки. Не можна гаяти часу» (№4).
Безумно цікаво, як переформатовується на коліні канон. Повторюваність якихось наголосів уже в наш час викликає відчуття елегантних танців на граблях, але ж не може не розчулювати, що - під час війни! - автори вважають за необхідне донести до читачів (які інакше візьмуться до самогонки :) ). Скажімо, в третьому числі у статті "Бібліотека Т. Шевченка» Ан Ніковський бореться з образом Шевченка-мужика-у-смушевій-шапці, обстоюючи тезу про його добрий інтелектуальний вишкіл: «Уважне читання творів Шевченка, знайомство з його біографією, з листами і щоденником повинно би давно збити дуже поширену думку, ніби це був геніальний, але малописьменний виходець з народу, якому чудесна інтуіція підказала те високе розуміння сучасних йому відносин та пророцькі погляди в будуччину, які так дивують нас в його віршах. Старі наші українофіли так і звикли трактувати його поезію: що було чепурне й пристойне – то геніальна інтуїція, а «Марія» й «Великомученице кумо» - те було од неосвіченості, мужицтва та випадкових компанійських впливів.» Ніковський укладає реєстр бібліотеки Шевченка, складає список творів, які той цитує чи згадує у листуванні з заслання й у "Журналі" - себто твори, які він знав досить добре, щоб говорити про них, навіть не маючи книг під рукою, виходить щось 300 позицій.
Переглядають і історичні стереотипи: Дубровський у тому ж третьому числі у відгуку на книгуо «Переяславська Умова України з Москвою 1654 року» пише: «До революції лиш тісне коло вчених істориків та державознавців знало про те, що Україна до спілки з Москвою була самостійною державою. Що ж до широких інтелігентських шарів, то там про це нікому й на думку не спадало. Бо ті відомости про державу українську, що мали вчені люде, почасти не могли бути розповсюдженими через цензурні умови, а почасти й тому, що представники московської науки, геть пересякнені імперіалістичними ідеями, свідомо їх замовчували».
Наполягають і на ошатному оформленні нових видань: у статті «Про пошану до книги» у п'ятому числі Сергій Єфремов пише: «Сама титулова, зверхня картка – ота сорочка книжки – показує здебільшого про повний занепад смаку: наліплено заголовків 0 і потрібних, і непотрібних, немов на плакаті, а то ще й ні до ладу, ні до прикладу який-небудь популярний лозунг додано, на зразок отого неминучого: «Нехай живе (sic!) федеративна демократична республіка!!!» І це не тільки на агітаційних брошурах буває, а й, напр., на творах Шевченка, які видаються звичайно не заради федеративної республіки, а самі по собі вартість мають ... [не можна виховувати] в читачеві байдужости до зверхнього вигляду книжки, привчати його дивитись на книжку, як на якусь ганчірку, яку тільки викинути, коли потреба минется».
І всі вони такі прекрасні, академічні й чисті, що навіть забуваєш про дати видання, забуваєш, що йде війна і йтиме ще кілька років. Тільки вряди-годи в сторінці "Літературне життя" серед новин про те, що той чи той письменник взявся писати роман про те-то - так хвалилися творчими планами до фейсбуку (цікаво було б, між іншим, порівняти, скільки з тих книжок таки дописали, а то виходить прямо каталог творів, які письменникам лише приснилися) - так от, серед того інколи промайне звістка, що такий-то письменник поліг у боях за Київ, земля пухом.
І лише зрідка у когось із рецензентів таки здають нерви: «Не сьогодні-завтра минуть ці божевільні часи, коли наші селяне, під проводом якогось одурілого дезертира «списують протокола», щоби заарештовати або забивати всіх тих «буржуків» з гурту своїх же односельців, що знають грамоти та читають газети і книги. Минуться ці ганебні часи божевілля, й село, прийшовши до тями, вчує справжній подих волі й зрозуміє, що перша підвалина щастя – в освіті, в соці знання, в добрій книжечці, а не в награбованих кулеметах та закопаних попід грушками папірових карбованцях. І нам, що не засліплені ще тим божевіллям, що маємо трохи цілих нервів, ще не виснажились дощенту – треба прикласти тепера ж всієї сили, не покладаючи й на хвилину рук – готувати для того темного, одурілого від агітаторів-дезертирів, самогонки та сліпої жадоби до чужого добра, хоча би добутого червоною кров’ю безневинних жертв, нам треба як найдужче готувати для того села розумні й хороші книги» (В. Старий, №5). Але нерви здають лише зрідка. І після того радять, скажімо, як розумну й хорошу книгу вірші у прозі Тетмайєра. Безумні люди, таких більше, мабуть, і не роблять.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments