Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

  • Music:

ЄвроМайдан в європейському контексті -- дуже толкова стаття

звідси

Євромайдан – хулігани, заколотники чи радикальні революціонери?

8.02.2014

У численних коментарях під німецькими повідомленнями у пресі можна знайти більш чи менш прямий докір демонстрантам київського Євромайдану в тому, що вони, мовляв, своїми несанкціонованими антиурядовими демонстраціями порушують громадський порядок і – можливо, із західною допомогою – прагнуть повалення легітимно обраного уряду.

Федеральний уряд принципово утримується від такої критики демонстрантів, але його дії свідчать про аналогічний хід думок: потрібно зупинити ескалацію, вести переговори з урядом, адже, буцімто йдеться про конфлікт між урядом і опозицією, який можна розв’язати політичними маневрами, наприклад, залучивши до участі у владі того чи іншого опозиційного політика.

За всіма цими оцінками стоїть передумова, мовляв, правоохоронці і уряд у країні за дорученням суспільства обстоюють право та порядок і існує функціонуючий парламентаризм і можливий демократичний дискурс, який може привести до реальних змін. Критика демонстрантів за порушення порядку справедлива лише за цієї умови, і тільки якби діяла ця умова, «зачистка» вулиць від демонстрантів була б бодай якоюсь мірою правомірною. Тільки тоді було б можливе політичне розв’язання шляхом самих лише переговорів між політиками з табору опозиції та влади. Однак цієї передумови не існує.

Президент в Україні внаслідок узурпації влади, яка відбулася після його обрання, втратив свою демократичну легітимність (2010 року він провів повну заміну складу Конституційного суду і звелів новому, вірному йому суду повернути зручну для нього Конституцію, згідно з якою парламент, прем’єр-міністр і уряд перетворюються на маріонеток президента). Міліція в Україні неспроможна захистити жертв від злочинців. Є дедалі більше доказів (автор цих рядків пережив це на власній шкурі) того, що поліція навпаки сама захищає злочинні угрупування і коїть злочини. Тих, хто як Булатов, Луценко, Вербицький та інші висловлює неприємні думки, викрадають, катують і напівмертвими, а то і мертвими викидають у лісі. Влада сама рекрутує хуліганів і винагороджує їх грошима і наркотиками за те, щоб вони зчиняли провокації серед демонстрантів. Про парламентаризм нема й мови, оскільки кожен депутат у Верховній Раді сплатив своїй «політичній» партії велику суму за отримання мандату, що дає вплив і, насамперед, імунітет, – байдуже, до якої з представлених там партій він належить, байдуже, входить він до опозиції чи до правлячої більшості. Підсумовуючи: Влада в Україні не є демократично легітимною, в країні немає права й порядку, йдеться про мафіозно-кримінальний неправовий режим.

За таких умов говорити про формальну легітимність чи нелегітимність демонстрацій означає спробу давати оцінку, виходячи з хибних передумов. По суті своїй Євромайдан – це не демонстрації в сенсі західноєвропейського поняття про те, як має функціонувати сучасна держава. Йдеться радше про революцію, яка аж тільки у разі своєї перемоги створить таку сучасну функціонуючу державу. А революція за визначенням виходить за рамки існуючого порядку. Революція за визначенням радикальна.

Отже, той, хто дорікає революціонерам Євромайдану за те, що вони не обмежуються санкціонованими демонстраціями, що намагаються захищатися від силовиків і задіяних владою хуліганів за допомогою – наразі дуже дисциплінованих – парамілітарних організацій, таких, як Самооборона, той, хто приєднується до цих докорів або ще й додає до них вимогу зачистити вулиці від цих «дебоширів», не розуміє і/або заперечує правомірність цієї революції і тим самим свідомо чи несвідомо підтримує існуючий недемократичний, тоталітарний, несправедливий нелегітимний лад в Україні. Адже тільки схвалюючи цей існуючий порядок, можна відмовити людям у їхньому праві на організований опір, а отже й у праві на революцію.

Мене бентежить той факт, що в Німеччині лунає дуже багато таких голосів. На початку це можна було пояснити незнанням, але тим часом факти про ситуацію в Україні стали широко відомими, якщо навіть і не всі сприймають їх так свідомо, як я, який відчув на собі українську ситуацію, проживши в цій країні вісім років.

Звісна річ, німцям, а особливо західним, думка про встановлення правової держави шляхом революції – малознайома і малоприємна. Адже ми, «західняки», не виборювали собі самі наш демократичний устрій. Він нам просто випав, був подарований 1945 року союзниками, після того, як ми цілковито дискваліфікували себе щодо здатності створити засновану на демократичних цінностях державність. Таким чином, уже майже 70 років ми знаємо тільки вільно-демократичний устрій і вже не можемо собі уявити, що може відбуватися у країні і що слід робити там, де від цього устрою на практиці немає ані сліду. Багато хто з нас навіть заворушення у Східній Німеччині сприймав скептично, що ж казати про Україну, яка розташована набагато далі ніж наші нові федеральні землі з їхніми малозрозумілими діалектами.

Звісно, найближчими до революції у новітній західнонімецькій історії були події 1968 року. Саме політична лівиця стала тоді тою силою, яка шляхом демонстрацій і акцій, що їх далеко не завжди можна було назвати мирними, звільняла нас від тисячолітньої застояності. І саме політична лівиця показує зараз пальцем на "Правий сектор" Майдану і не гидує послужливо повторювати кожну дешеву російсько-імперіалістичну пропаганду про нібито розкол України, про нібито демократично обрану українську владу, про нібито сумлінних українських правоохоронців, про нібито справедливі російські інтереси в Україні. Саме політична лівиця говорить про важливість дружбу й історичну провину перед Росією, при цьому делікатно забуваючи, що й Україна – це країна, яка свого часу була окупована німецькою армією, причому навіть на всі 100%. Чи не мали б ми докладати ще більше зусиль для підтримання дружніх зв’язків із такою країною?

Мабуть, кожній людині, що отримала соціалізацію у Федеративній республіці, в перший момент стане зле при вигляді деяких картин із кварталу "Правого сектору" на Євромайдані. Але треба усвідомити, що тут має місце історична інверсія. У 1968-му ліві боролися проти залишків клановості з епохи право-націонал-фашистського імперіалізму. Натомість Євромайдан навпаки бореться проти по суті своїй лівого імперіалізму Кремля і клановості, що залишилася зі сталінських часів. Тому й не дивно, що в цій боротьбі особливо голосно заявляє про себе саме політична правиця.

Ця правиця відрізняється від того, що ми в Німеччині знаємо як «правий екстремізм», деякими принциповими моментами. Вона не антисемітська. Вона не расистська, а приймає до своїх лав кожного мешканця України, який підтримує її справу, незалежно від етнічної приналежності. Вона не бореться за допомогою імперіалістичної риторики за здобуття нових життєвих просторів, а лише з патріотизмом обороняється від справді реальних зазіхань Кремля. Вона не застосовує сили проти слабких і тих, що потребують допомоги, однак вона рішуче реагує на гноблення й насилля з боку олігархічної державної влади нелегітимного режиму.

Тут слід було би ще згадати, що революційний рух 1968 року, який німецькі ліві вважали доцільним, поряд із багатьма позитивними досягненнями дав країні RAF (Фракція Червоної Армії — німецька ліворадикальна терористична організація http://uk.wikipedia.org/wiki/Фракція_Червоної_Армії) – справжню терористичну організацію, яка принесла багато горя і ще довго стримувала правову державу і від якої партії Зелених ледве вдалося дистанціюватись. З боку українського національного руху таких терористичних актів, які можна було б бодай віддалено порівняти з діяннями RAF, дотепер не водилося і їх нема підстав очікувати. І вже зараз українська правиця у формі "Правого сектора" і партії «Свобода» чітко дистанціюється від будь-якої форми ксенофобії та антисемітизму.

Тому справжнім знаком людської величі з боку німецьких лівих стало б бодай одноразове скидання своїх ідеологічних окулярів і погляд на конфлікт в Україні не за схемою «ліві проти правих», а з розумінням того, що демонстранти на Євромайдані стоять за запровадження вільного державного устрою, який у принципі уможливить початок дискурсу між лівими і правими. Українці це давно збагнули. Тому протестують на Майдані українські націоналісти, російськомовні українці, вірмени, грузини і єврейські художники, об’єднані проти нелегітимного режиму. І тому дуже різна за своїм політичним спрямуванням українська опозиція згуртувалась у цій боротьбі.

Кожен, хто справді відвідав Майдан, вражений теплотою, сердечністю і людяністю, що панують там. Загалом українці дуже спокійний і миролюбний народ. Можливо, саме через те, що цю свою революцію вони виконують настільки спокійно й миролюбно, Захід трактує її не як революцію, а як дещо зведений на манівці протестний рух.

Але це таки революція, а революції не можна наказувати використовувати тільки правові і мирні засоби. Як людина віруюча я би хотів, щоб ця революція і надалі проходила мирно і без більших жертв. Однак усе це – лише в руках діючого президента. Для цього він мав би розпустити банди тітушок і спецзагони «Беркуту», які теж стоять поза законом і є антиконституційними. Він мусив би повернути назад Конституцію, яку свого часу позбавив чинності, і мусив би взяти на себе відповідальність за ці обурливі помилки й піти у відставку. Це і тільки це є справді центральними вимогами Майдану. Якщо Янукович не виконає цих вимог, то в занепаді права й порядку в державі та можливих кривавих подіях винний буде тільки він.

Так, Євромайдан є революцією, і так, ця революція у своїх центральних вимогах є радикальною. Але вона бореться не за радикальну мету і не радикальними засобами (у порівнянні з революційним масштабом). Вона бореться за запровадження мирного демократичного суспільного ладу, який ми в Європі вже давно сприймаємо як належне. З ентузіазмом, який на Заході вже майже не можна собі уявити, українці виступають за ті центральні цінності, які становлять питоме ядро європейської ідеї. Отже, в порівнянні зі змученими ЄС німцями українці – протестуючий український народ – виявляють себе кращими європейцями. Їхня боротьба надзвичайно важлива для того, що вважають вартим захисту навіть ті, хто загалом скептично ставиться до ЄС. Боротьба українців варта підтримки і має стояти в нашій шкалі пріоритетів набагато вище, ніж наше загалом зрозуміле зацікавлення у дешевих поставках газу з Росії. І тій Україні, чия влада, маємо надію, незабаром обстоюватиме ті самі цінності, що й люди, які сотнями тисяч стоять нині на вулицях, не можна відмовляти у перспективі шляху до повного членства.

Тобіас Ернст, дипломований фізик, технічний перекладач
Від 2004 до 2012 рр. постійно проживав в Україні. Свідок Помаранчевої революції і Євромайдану

Переклад – О. Сидор
Tags: політика
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments