Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

жорсткий текст

звідси

Дмитрий Редько

Такое, очень личное.
Шесть лет я не живу в Украине, до неё мне почти четыре часа лёта, мечтаю вернуться, надеюсь, что уже скоро.
Мне уже не за сорок даже, а ближе к пятидесяти. Я такой, обычный. Дитя времени. Читал, учился, любил, дрался, пил, работал. Ещё я циничен и не сентиментален. Ещё я никогда не плакал - нас так учили. Нет, слёзы из глаз у меня брызгали, но это было от боли, давным-давно, когда мне вправляли свёрнутую переносицу. Я тогда очень смущался, что - слёзы. Так ведь не принято.
Недавно была эта песня, "пливе кача" и фото этих парней, в ю-тубе. Смотрел - и рыдал, как-то странно, со скрипом зубов, судорожно, дёргаясь всем телом, со слезами и чувством презрения к себе за слабость, мужчины ведь не плачут. И ещё - с ненавистью к тем, кто это сделал, не зная точно, кто именно, но отлично понимая, кто за этим стоял. И за то, что они убивали, и за то, что такой обычный, циничный, взрослый, никогда не плакавший - вдруг вот так.
Друзей у меня немного, всех поразбросало по миру, созваниваемся редко. Через несколько дней я разговаривал с другом, из Германии. И он мне рассказал - большой, сильный, в прошлом занимавшийся борьбой, прошедший всякое - смущаясь и запинаясь, что с ним было вот такое же, что и со мной. И ещё пару человек поделилось в переписке таким же опытом - новым, непривычным, горьким и солёным, пропитанным ужасом, скорбью и ненавистью. Мы, кстати, общаемся на двух языках одновременно, иногда я перехожу на украинский, иногда мои друзья - на русский. И ещё оказалось, что мы умеем плакать, что нас могут заставить это сделать.
Не важно, не в этом дело. Дело в том, что и у меня, и у них как-то одновременно появилось понимание и осознание того, что в жизни, прожитой уже как минимум на две трети, кроме друзей, могут быть и настоящие враги. Которых по-настоящему же и ненавидишь. Вот они стреляли на Институтской, вот они вошли в Крым, вот они в Донецке, в Харькове, вот стоят у границы. Вот уже сегодня-завтра начнут войну.
Нас, таких - "ближе к пятидесяти" - много. Кто-то - в Украине, кто-то - за границей. Нас не возьмут в армию, мы не ляжем в землю под первой артподготовкой и не упадём на брусчатку в первом бою. Но мы уже договорились, что мы не забудем и не простим ничего этим людям из Российской Федерации, если они посмеют напасть на нашу страну. Мы сделаем так, что у них будет гореть земля под ногами не только в Украине, но и у них дома, во всяких рязанях и москвах. Мы достаточно умны, изобретательны и злы для этого, и мы научились ненавидеть.
Я, наверное, уже больше никогда не заплАчу, но этот опыт, единственный за всю мою жизнь, сделал меня другим. Мне очень трудно теперь с этим жить, и этого я тоже никогда не прощу людям с той стороны границы.


знаєте, що найцікавіше? мені ці почуття дуже знайомі -- хоча я ані разу не жорсткий чоловік, який не плаче. запитайте в мого чоловіка чи в брата -- я легко ридаю над фільмами, серіалами чи історіями, які зачіпають моє серце. я не бачу нічого принизливого в сльозах -- і не стидаюся своїх сліз.
але ненависть -- отака люта, пекуча, страшна ненависть -- знайома мені давно.
саме ці почуття в мене виклиали мої однокласники, які били мене щодня -- ні за що. я їм цього не забуду.
саме ці почуття в мене викликали чоловіки, які лапали мене -- 13- і далі - річну -- за дупу в громадському транспорті, коли я їхала в школу. а на транспорті я їздила, бо коли я йшла додому зі школи пішки (це була друга зміна, і поверталася я додому, коли було темно), на мене кілька разів нападали -- один раз хлопець-підліток пробіг повз мене і схопив мене за лобок. ще раз це був дорослий чоловік, але я втекла.
саме ці почуття спадають мені на думку, коли я згадую тих чоловіків, які намагалися примусити мене до сексу -- хоча я чітко казала, що я цього не хочу, чи намагалися маніпулювати мною, щоб я робила для них те, що їм хотілося.
і до мого колишнього чоловіка в мене ці почуття досі не вщухли. (значною мірою ще й тому, що я досі не можу пробачити собі, що не розлучилася із ним раніше)
саме ці почуття охоплюють мене кожного разу, коли я читаю статистику про домашнє насильство. про зґвалтування. про сексуальне насильство проти дітей. про вибіркові аборти, до яких жінок примушує родина, бо дівчинка -- це ж марна трата ресурсів, треба хлопчика, лише хлопчика!
саме ці почуття я маю стримувати кожного разу, коли чую сексистські жарти чи твердження, що жінки дурніші чи в якийсь інший спосіб гірші за чоловіків.
саме ці почуття зринають у мені, коли я читаю у новинах про жінок, яких зґвалтували і вбили -- не якісь аморфні невідомі істоти, а цілком живі люди -- чоловіки. про жінок, які вчинили самогубство, бо не могли більше жити -- бо з них знущалися. бо їх контролювали і позбавляли свободи волі.
між іншим, жінки, які говорять про зґвалтованих, що ті самі винні, викликають в мене не меншу ненависть.

на практиці це означає, що я живу у світі, в якому моя ненависть отримує підживлення _кожного_ _дня_. і вже не перший рік. далеко не перший рік.

і найгірше, що на відміну від росіян, з якими все більш-менш зрозуміло -- вони по той бік кордону, вони недвозначно проголошують свою позицію -- з чоловіками не все так просто.

кожен. окремий. чоловік. в будь-який момент. може вирішити, що він має право задовольнити свої сексуальні, побутові, емоційні чи естетичні потреби за рахунок тих, кого суспільство йому віддає на поталу -- жінок і дітей.
і ти мусиш кожної хвилини бути напоготові дати відсіч. захистити себе і свою людську гідність і тілесну недоторканість.
бо передбачити це неможливо. і потрібно завжди пам"ятати, що і серед чоловіків є порядні люди, і якщо раптом вони дізнаються, що ти чекаєш, що вони можуть таке втнути, вони страшенно ображаються -- бо ж вони не такі!

(і кожного дня, коли я дивлюся на мого чоловіка, я не можу натішится з того, наскільки мені з ним пощастило, що я можу йому довіряти абсолютно)

і саме на жінок суспільство покладає відповідальність за те, щоб цього не сталося -- дослухатися, догоджати, не носити коротку спідницю, не виходити на вулицю ввечері, не провокувати -- так само, як зараз Росія перекладає відповідальність за свою агресію на Україну, мовляв, а нашо ви виходили на Майдан? а нашо ви скидали президента? а нашо ви взагалі?

і якщо Україну зараз підтримує багато хто, то жінок -- отих побитих, зґвалтованих, дискримінованих, принижених, вбитих жінок -- їх не підтримує ніхто. їх слова перекручують, їм не вірять. їх звинувачують у провокації чи недостатній покорі. їм не надають допомоги і не підтримують. їх кидають напризволяще.

і тому моя ненависть розгоряється ще сильніше. і я боюся, мені доведеться жити з нею до мого останнього дня.
Tags: насильство, права жінок
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 18 comments