Лариса Вакульницька
про магію слова
Це було очевидно, але якось ніколи над цим не задумувалась: якщо Голодомор ховали від світу - то, очевидно, про нього не писали і в газетах і не говорили між собою - ми ж всі знаємо про прибирання вулиць великих міст від спухлих від голоду селян - від них живих і від їх трупів, ми знаємо про посадки авторів щоденників, де описувався голод в Україні, фотографів тощо.
Наскільки "не говорили" добре описано в маленькій повісті Олени Звичайної "Миргородський ярмарок" яка, між іншим, вся побудована на порівнянні з "Миргородом" Гоголя, бо місце, природа - все те саме тільки різниця рівно в 100 років - літо 1833 і літо 1933.
Так от - там є така сцена, де веселі курортники, що відпочивають в місцевому санаторію, вимінюють на хліб у конаючих селян останнє, найдорожче. І група курортників старанно прикидається наче нічого не відбувається - наче так і треба, щоб всі продавці страждали від водянки і вимінювали хатні речі - святочні плахти, сорочки, обруси - те, що залишається в сім'ї, передається з покоління в покоління. І вмираючі селяни теж мовчать. Відбувається такий собі загальний заговір.
І от раптом, в натовпі прокотилось слово "голод!" І зразу ж нарисувався міліціонер, який, як не ховалась жінка, що посміла назвати речі своїми іменами, але за допомогою стукача - її знайшов і увів "в район" (в районний відділ міліції)., звідки вона не вернулась.
Власне, я не до того пишу, щоб ще раз нагадати про жахи Голодомору чи звернути увагу на маловідомий "Миргородський ярмарок" (написаний давно, від очевидців, в 1953 р. - ф а к т о л о г і ч н и й) - я поки читала, вразилась схожістю стилю тодішньої радянської влади і теперішньої російської.
"Российских войск в Украінє нєту" і ще безліч всього того, чого "немає", хоч це протирічить здоровому глузду.
От наче і зовсім інші покоління, устрій інший і інформації безліч, але ми спостерігаємо гру, в яку грають мільйони росіян, що як божевільні, заперечують очевидне.
Чи випадкова така магія слова - поки не названо - так наче і не існує? Адже, якщо придивитись - то ця російська манера не-називати-речі-своїми-іменами, вона наскрізна, достатньо тільки в історію зазирнути - коли Росія всіх "рятувала" - декілька століть всіх "рятувала", безперервно збільшуючи свої володіння і забираючи свободу і життя у "врятованих".
Тобто - це традиція, що відтворюється, мабуть, таки не свідомо, а природньо, якщо можна так сказати.
Чи немає чогось подібного в контексті угро-фінського фолькльору, коли неназивання чогось веде начебто до неіснування?
