Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

в нашого покоління своя травма.

Ganna Uliura

Мої однолітки останні два роки старіють нестримно швидко, реактивно просто. З генерації, що от-от подолала кризу середнього віку, буквально за два зимні місяці ми стали поколінням бабусь-дідусів. Часто-густо не встигнувши побути батьками.

Міленко Ерґович під час одного з дискусійних майданчиків у Києві роззлостився щодо питання, як опрацьовувати досвід минулої війни в контексті нинішніх воєнних подій. Він пережив свою війну і десяток років по ній. І він був безжальним: «Забувайте про історії, що вам розповідали про війну бабусі і дідусі. Звикайте до думки, що тепер ви – дідусі і бабусі, котрі розповідатимуть про війну». Ми працюємо пам’яттю. Наше стрімке старіння – це професійна хвороба. І вона є хронічною, щонайменш до кінця нашого життя.

Протомодель будь-якого різновиду пам’яті – це пам'ять живих про померлих. Для тих, хто повертається ЗВІДТИ і карається, що вижив, коли загинули інші; для тих, хто залишається ТУТ і мучиться провиною від безсилля – є тільки одна порада: пам’ятати... Так під час урочистих процесій у давньому Римі йшли люди, чиї обличчя прикривали воскові посмертні маски родичів – живі і мертві завжди поруч. Так виглядали, зокрема, і погребальні ритуали: мертві проводжали – мертві зустрічали. Та маска – persona – вона невипадково перетворилися на особистість. Це те, ким ми є серед інших.

Хочу розказати одну історію. І, по правді, дуже не хочу її розказувати... Він повернувся з фронту. Лише від переліку гарячих точок, у яких він – ледь-ледь двадцятирічний – побував, на потилиці встає дибки волосся. «Як довго ти був у Х.?», – питаю. Він каже: «Я точно не пам’ятаю. Мама знає все по секундах, де і коли я був. Я їй телефонував і перекидував відео звідтам. Вона уже більше року кожен той день відзначає». Він соціально і психічно адекватний, він не має постстресового стану, він делегував свій жах – він готовий і хоче повернутися на передову. Вона живе десь на Черкащині (скажімо) і достеменно пам’ятає весь цей не-свій досвід. Їй ледь за сорок. Вона матиме, що розповідати про цю війну онукам (дай їх Боже!). Це історія не про нього. Про неї.

Якісь зворотні щодо аналітичної роботи з травмою процедури, коли слід проговорити первісний болісний досвід і наново відтворити його контекст – так полегшуються страждання. Людина уявляє повторно реально пережитий біль і у такий спосіб його спростовує для себе. Кожному потрібно бути почутим. Ця потреба базова – аж до оформлення таких собі інституцій свідчень. Зверніть, більшість текстів, які зараз складають корпус книжок про АТО – це свідчення учасників і очевидців. Навіть якщо йдеться про любовний роман, ми там подибаємо детальні хроніки волонтерських буднів і впізнаємо реальних людей. Навіть якщо читаємо поетичні замальовки про мирне життя у перше воєнне літо, розшифровуємо для себе «зелень трави» як «зельонку», про яку уже нікому нічого не треба пояснювати… Ми наразі слухаємо, просто слухаємо і просто запам’ятовуємо ці одкровення, тарифікуючи усуспільнений біль по секундах. (Як же тут вжити слово «просто»?!). І чекаємо, поки підростуть уже наші слухачі, старіючи кожен раз на ще одне прожите чуже життя.

У одному хорошому вірші про війну хлопець приходить до старшої жінки (насправді вони майже однолітки, але вона уже старша, розумієте?). Він повернувся з фронту. Він не хоче про це говорити. Він приходить до неї помовчати, і вона мусить його почути. Вона дивиться на його понівечене тіло і шукає слів, які мають його зцілити. Слова-антидоти, котрі так і не знаходяться – і зрештою неясно, кого саме вони мають уберегти… У кожного з нас свої архіви пам’яті. І за нами, боюся, уже немає «старших», що розповідатимуть нам про свою війну.

У нинішніх старших – умовне покоління застою – була своя точка «зборки пам’яті». Трагедія, яка переповнила архіви. Чорнобиль, так – і глибока інформаційна тиша перших днів по катастрофі, яку уже не виправити багатотомною бібліотекою свідоцтв і туристичними вилазками в Зону. У них був Афганістан і Чехословаччина – десь так далеко, що ліпше про це пошепки на кухні. Покоління забутих дитячих страхів, котре ми сміливо і впевнено наслідували – аж допоки… Дорослішання «за когось» виявилося болісним. Старіння «за когось» – не набагато простішим.

У підземці на Театральній танцюють під ностальгійні (?!) «Ріо-Ріту» і «Амурські хвилі» усміхнені і серйозні (завжди тут таке дивне поєднання, завжди) парочки «за шістдесят». Я кожен раз зупиняюся там на кілька хвилин і уважно їх розглядаю. Хочеться до них!.. Ні, я не вмію і не люблю танцювати.
Tags: війна
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments