Mary Xmas (maryxmas) wrote,
Mary Xmas
maryxmas

риюся в своєму жж 8 років тому, шукаю текст про суржик.

знайшла таке:

Олег Зав’язкін
Мій зведений брат Москаль

памфлет
„Полюбила москаля — ще і зуби вишкіля!”
Фольклор

Завітайте, панове й пані! Буде карась у сметані, а як карася не буде, то вибачте, добрі люде! Зате буде Москаль — за Чорта вищий на цаль. Із нечистим вони брати — сам не йдеш, так бабу пусти! Не жалкуй грошенят — хоч кирея з вітру та лат! Не шкодуй вертепникові ласки — гучніше в долоні ляскай!
Протаґоністом української комедії (радше, кумедії) є Москаль. Без нього вітчизняне дійство втрачає сіль, стає прісним.
Москаль — близький родич Чорта, теж комедійної машкари. Так само, як і Чорт, Москаль одягнений в однострій (чорна вовна й хвіст — обшарпаний миколаївський мундир із циновими ґудзиками). Так само, як і Чорт, він позбавлений будь-яких етичних засад. Так само, як і Чорт, він веселий та нахабний, і навіть щире співчуття його відгонить глузуванням. Обидва вони вдаються до паскудних жартів, усе псують і плюндрують.
Ми ненавидимо Москаля лютою ненавистю родичів, що змішана із селюцьким захопленням на адресу заїжджого штукаря: ачте, що встругнув?! Ще мить, і пролунає навіжене „геть!”, намарне змахне у зворохобленому повітрі чийсь п’ястук — це останній парадоксальний крок до слинявого братання за чаркою, без якого кумедія й шеляга не варта. Упізнавання відбулося: Есхіл та Расін палко аплодують з партеру. Хоча який, у біса, на майдані партер — натовп, тлумище, що так і лізе — рачими очима вперед — за діряві лаштунки.
Де з’явився Москаль, там неодмінно почнуться чортівня і блазнювання, реальність зсунеться на волосину, але й цього задосить — палюча горілка потече в горлянки, а колі сліпі буде залито по вінця, почнеться розв’язання світових проблем. Китай?! Лазерами їх по косих очах! Америка?! В океан поповзом! Молдавія?! Тьху!.. Там, звідки пішов Москаль, залишаються гіпсові янголи із сифілітичними носиками, биті зелені пляшки, презервативи, насаджені на цвинтарну огорожу, купи мілітаризованого металобрухту, дебільні байстрюки, налякані шолудиві пси та погані дороги.
Москаль живе війною — саме для неї його нашвидку зліплено з рудого бородинського суглинку. Це вічний жовнір-безталанник. Його захоплюють військові паради, державні урочистості, виголошення ультиматумів і взагалі будь-яке нахабство в політиці. Москаль обожнює Сталіна, пишається Хрущовим і поплескує Брежнєва по плечі.
Москаля не можна залишати поблизу речі, що варта більше битої копійки, — неодмінно вкраде. Проте вкрасти він може й те, що не має грошового еквіваленту — наприклад, назву сусідньої держави, — і хизуватися нею впродовж століть, мов дурень червоною стрічкою.
Що в Москаля не запитай — неодмінно збреше. Коли ж запитати про річ абсолютно певну — прибреше вдесятеро. Краще вже мовчати — цей добре випробуваний національний оберіг єдиний рятує від мовленнєвої агресії, хоча й на мить не позбавляє москальського товариства.
Спирт — то є кров Москаля. Коли горілка почне стугоніти йому в жилах, Москаль суворо прокаже: доля стукає у двері...
***
Москаль — мій зведений брат. Коли він уперше ввійшов до хати, голодний і переляканий, мене не питали — сказали лише: „Ось тобі братик! Поцілуй братика!” І я поцілував зайду у брудну щоку. Спливав час. Москаль підріс і скоро виліз із закаляної сорочки. Тепер його часто можна було побачити за щедрим обіднім столом: братик сякався у філіжанку й замислено розвозив шмарклі пальцем. Так він став філософом. Минуло ще трохи зим та літ, і Москаль повісив у сінях кота — сардонічна посмішка покійного Нявка часто являється мені в кошмарах. Потім братик навчився пити гірку, і залунали попід тихими вербами широкі п’яні пісні. Далі — більше. Москалеві забракло площади...
Я добре пам’ятаю ранок, коли ми з матусею підхопили торби, що їх дбайливий братик кинув просто перед ґанком, і рушили через усе село — на прощу, думав я, та виявилося — в жебри...
***
Років п’ятьсот я мандрую світом — з людьми та сам. І знаєте, що я збагнув? Немає у світі країни, де не пробіг, не пройшов, не проповз, не прошкутильгав би Москаль, лишаючи за собою... (дивись вище).
І тоді я запраг убивства.
Зброю вибирав ретельно. Кинджал, пістолет, ґвер не підходили — куля Москаля не бере (до речі, багнет-молодець його теж побоюється). Отрута? Пхе, щу отрута людині, яка п’є квартами фальшовану оковиту! З тієї ж причини відпали іприт, зоман, зарин та ві-гази...
І раптом мене осінило. Папір! Я добре пам’ятаю: малим він страшенно боявся шурхотіння паперу, навіть сраку підтирав пальцем! Коли ж на папері були літери, страх Москаля перетворювався просто-таки на жах! Братик навіжено мстився своїй фобії — крав старі матусині книжки й палив їх за клунею або замазував слиною надруковане та малював зверху кумедних чортенят...
Тоді я сів за стіл, написав листа і вкинув до поштової скриньки.
***
Агов, братику! Хіба до тебе ще не заходив листоноша? Доброго здоров’ячка! Якщо ти досі не навчився читати (а ти, певне, так і не навчився), то попроси Кацапку Люсю, що мешкає за котельною в коробці з-під холодильника, — кажуть, вона ще трохи літер пам’ятає, — то прочитає. Разом і обмиєте це діло...
Жду ответа, как соловей лета!
Липнем 2006

Звідти, де вітряно
Уночі шукав когось із ліхтарем, а в голові тупотіла крихітна істота, обмацуючи холодні кістяні стіни.
Похмілля.
Навіщо вони прилетіли? Слова ще закордонні, кутасті; легковажні дорожні сумки в руках; зимно, і вимушено посміхається чорний Че Гевара з червоних футболок. Вони встигли до свят — і потрапили на свято. Кращі з москалів. Сорокарічні хлопчак та дівча, що живляться магнітним полем політики, електрикою натяків, стиснененою парою діфамацій, кислим послідом пафосу та піарівськими міазмами — репортерчики...
Прокинувся остаточно, перелічив цигарки, запалив — і пустив літати димний візерунок. Женіть сонце на захід! Хапайте бебехи! Тягніть дітей до виходу! Рятуйте шлюби, рвіть примхливе плетиво інтрижок, тягніть країну за комір сукні, бо ось впаде, вгородиться в затужавіле лайно, потоне... Згадав, як Президент, ставши на коліна, роздавав хліби п’яти тисячам голодних, світив страшним — прекрасним — левиним обличчям, казав щось від колиски знайоме. І люди були — люде. Оцей — цікавиться історією, живе з матусею і п’є по десять філіжанок кави на добу. Оцей — інвалід першої групи, колись був шизофренік, а тепер просто дивакуватий молодик. Оця — мандрівна інтернетниця, поетка-аматорка. Оцього бачили на цвинтарі — просто біля входу він продавав кошенят. За цією помітили дивну звичку відповідати „ні”, де треба сказати „так”, і навпаки. Без цього не відсвятиться жодна фешен-тусовка. Для цього гроші нічого не варті. Цій треба пришукати іншу зачіску... Обличчя, обличчя... Їх набагато більше, ніж людей.
Хай там що, вона була — Революція. Ніколи не бачив стільки усміхнених очей. І не побачу... Сидимо — старі революціонери: горілка, слідом пиво, цигарковий дим — у кухні хоч сокиру вішай. Гості мої, гості, ваш дурнуватий революційний туризм скоро завершиться в Мінську, далі їхати нікуди, далі — місто-герой Москва, а поки — легко п’ється горілка, літають пташата-цитати, лізе під лікоть чиясь куртка, і весело.
— Авжеж, у нас таке нескоро буде. Усе позапливало асфальтом. Путін. Лужков. Газманов...
— Пам’ятаєте, який лапатий сніг падав? Як сяяв? Яка потім слизота була й моква?
— А ти поковзнувся на помаранчевій скоринці — це навіть на відео знято... Узагалі ти як, Стефане?
— Як? Узагалі.
Вона теж хлебтає горілку; рудуватий хвостик під заколкою підламалася на один бік; серйозно хитає головою в такт чоловіковим словам.
— Послухаємо, тінейджери-пенсіонейджери?
Пхає компакта у програвач.
Застогнала навіжена гітара. „Уорлок”. Коли мені було п’ятнадцять, за вініловий диск з цим навіженством давали сто важких радянських карбованців.
— Що думає нарід?
— Нарід не думає. І взагалі, москалю — і батько твій москаль! — тре’ казати „народ”: так само, як російською... Вивчив, у біса, мову!
Ірже, мов той кінь:
— Ти, хохле битий, не знаєш, що років сто тому так і казали „нарід”. З канадійцями мало спілкуєшся — від них почув!
— Які там канадійці! Куди ні кинь — усюди нарід!
— Чоловіки — йолопи, бодай канадійці! — втручається жіночий голос.
— Ані руш, кохана: дискусії на цю тему не буде. Я з паном киянином маю з’ясувати: що залишилося у світі?
— Ой леле! Він зовсім п’яний!
— Знаєш, братику, я вперше в житті бачу кацапа, що так вправно розмовляв би українською. Тоді, на Майдані, я тебе вирізнив серед московських заброд. Ти не синкопуєш ланцюжки фрази — за цією ознакою кацапа за милю видко. Іноді тільки чути, як підхоплюєш кінчик неслухняного слова, коли забуваєш, як воно українською...
— Іди до дідька! Захотів — вивчив. Дякую покійному Стефаникові. Мова ймовірного супротивника в наступній війні...
— Ні-ні, хлопчики: дискусії на цю тему теж не буде!
— І що ж залишилося у світі?
— Сказати „пам’ять”? — Брехня! Пам’ять — це твоє гумове „сьогодні”, яке ти намагєшся натягнути на кам’яне „вчора”. Марнота марнот. Еклезіяст.
— І що далі?
— Ґерць!
— Загинеш, знавіснілий московіте!
— Мене?! На армреслінґову вудку?!
Горлає в динаміках нестримна Доро Пеш. Нам хороше. Співай, білявко, — і ти з нами! Тремтять від напруги непереможні п’яні п’ястуки.
Ми — година в годину — старішаємо. Ми сидимо за однім столом — лоба до лоба — і гавкаємо один на одного, мов ті цуценята.
— Революція у світовому масштабі! Перший помаранчевий інтернаціонал!
— Троцкістсько-бухаринська почвара!
— Помаранчів наїлася — до нудоти...
— А я ще й троянд нанюхався...
Ні, тоді для нас одних лопотіли від вибухів слизького вітру намети Майдану. Для нас котилися бруківкою помаранчі — сонячні плоди далеченних тропіків. І жарко було, як у тропіках — жарко сперечатися про долю України, долю світу, жарко — тупцятися в крижаних калюжах; в руки зашпори заходять, але тримати прапора радісно (коли востаннє українці з радістю тримали свої прапори?); жарко — грітися біля тривожних вогнищ; жарко — готуватися до смертельної бійки з кримінальною наволоччю. Наївні, ми браталися — галичанин зі східняком, татарин з євреєм, киянин з москалем. Наївні ми... „Наївні, ми вірили” — сказав хтось замість мене й замовк.
Революція — це вітер, що падає совою з низького неба й б’ється у вікна зачинених очей, бодай впустили.
— Київські провінціали... Свирид Голохвастов...
— Ти що у своїй Москві бачиш, крім метро?.. Крім монітора?.. Крім баби оцієї задерикуватої?..
— Чого ви сидите — рученята поскладали? Ворушіться!
— Хіба є сенс крутитися дзиґою на пустім місці?
Свобода — це Крижана Королева: раз поцілує — і пропав навіки. Бог глянув на нас тоді — і очі в нього були сумні, а слова — чемні.
Запитуй стіни й поіржавілі дерева — змовчать, чхати їм. А в нас повна кухня галасу — три товариші все нижче схиляються над горілкою й розмовою.
— Ви б переїхали сюди — чуєте, чортові екзоти? Мо’ і з вас були б люде...
— З нас?! Нізащо! Особливо з нього!
— З неї?! Та з неї й доброї хвойди не вийде!
— Бовдуре! Усюди йому хвойди ввижаються!.. І це мій чоловік, Стефане!
Скінчилася музика. Витекла на долівку струмком мінеральної води.
— Останні сто грамів між губами розмажемо! — нахваляється репортерка й лізе до мене цілуватися.
— Ото налякала! То й лягай з ним!
— І ляжу!
Сухенькі губи ялозять по моєму підборіддю. Це гострий підлітковий жарт — ще один, на прощання.
— Ти шпигун...
Хитавиця яка! Двері рушають цабе...
— ...ти — клятий путінський шпиг. Припхався до Києва вивідувати військову таємницю...
— Стефане-Стефанику, а яку таємницю ти знаєш? Хутко кажи! Ну ж бо!
— Ха-ха! Не чіпляйтеся! Ось ампулу з отрутою проковтну!
— Ха-ха-ха!
— Там само зупинилися?
— Авжеж. У тебе й капці притулити ніде...
Так, я знаю військову таємницю. Коли друзі підуть, я довго стоятиму перед вікном і вдивлятимуся в їхні швидкі сильветки, що за мить зникнуть за рогом, потім приберу стіл і влаштуюся на канапі. Спати, сопти, не відати і не чути, як з вітром у кулаці Майданом проходять люті, як з голосу варять фарбу, а з погляду тчуть джинсу. Опівночі вже не захочеш бабу — бачиш, як тінь твою я за плечі трясу...
Революціє, ходи до підручників — два абзаци, набрані тісним шрифтом, мов дві долоні, обтиснуть портрет нашого Президента.

Червнем 2006

Дніпро
По ті-ві без угаву теревенили про воду. На північному фронті без змін, тривають позиційні бої, на південному наші непереможні танкові дивізії у своїй стрімкій навалі застрягли-таки в солоній калюжі Сиваша. Союзна Польща обіцяє надіслати тисячу добровольців до лав звитяжного українського війська. Добову норму води тимчасово скорочено: дорослі — 500 мілілітрів, неповнолітні — 300 мілілітрів. Після тижневої павзи поповзли вгору ціни на комерційну воду — сьогодні за літрову пляшку мінеральної просили вже п’ятдесят євро... ”А зараз для вас прозвучить народна пісня ”Тече Дніпро, не вертає...”, — свіжим голосом промовив диктор, поправив картату краватку, його борлак судомно смикнувся.
Відчувши, як моє сухе горло повторює цей рух, я клацнув вимикачем.
Нерви, кляті нерви! Тихо в квартирі. Десь удалині крізь шерехтіння тополиних віт гуркотить вокзал — мабуть, там знову вантажать військовий ешелон.
Нерви. Перевірив — так і є, водиці на сьогодні вистачить. І на завтра години до дванадцятої. Треба менше палити. З’їсти яблуко. Від печеного м’яса, що спливає туком на пательні, до горла підступає нудота.
Я прочинив вікно і вкотре сахнувся: місто смерділо, мов мільйон здохлих пацюків. Не можна дихати без цигарки. Сильно сушитиме в роті. З’їсти яблуко.
Відтоді, як у світі зникла чиста вода, наші міста смердять. Так цивілізація пахне насправді. Кожен з нас перетворився на гидкого смердючого пацюка.
А з фронту надходять невеселі вісті: Валдай залишається неприступним, росіяни майже звели першу дамбу з трьох. Скоро Дніпро потече на схід, усе на схід — шукати собі нового річища, а ми тут повиздихаємо як один. Ми розпочали цю війну, але будувати дамбу почали — вони!
Писнув телефон.
— Братику, ти вдома? — хрипкий шепіт. — Живий?
— Оресте?! Ти?!
— Братику, я прибіжу зараз, гаразд? Тільки нікому нічого, гаразд?
***
Ось він сидить переді мною — згорблений чоловік, постарілий мій одноліток у благенькому цивільному плащі; неголене обличчя, запалені очі бігають, плюється словами.
— Сказали: ”Пишися в пластуни”. А потім — на передній край! Пластуни ж не застраховані — вб’ють, і ніхто моїм малим мокрої пайки не дасть. Капітан кричить: ”Пишися, хитрожопий!” А я втік. Так от, братику!
— Тебе шукають?
— Формально так. Але хто в цьому бедламі займатиметься дрібницями — сержантиком з водокачки?
— Що нового чути? По ті-ві дикторські пики щодня жвавіші. Погана прикмета...
— Знаєш, ніякої дамби ті не будують, — пошепки промовив Орест. — Москалі готують страшенну евакуацію на схід — аж до Волги. А Дніпро збираються отруїти. Фенолом, чи що...
Помовчали.
Дзвенить струмок, вода біжить по камінчиках — свіжа, прозора, а коли струмок стає річкою, ширшає, набуває голосу, кришталь води починає гудіти, мов струна, от тоді й виростають на берегах дамби, обведені колючим дротом, постають укріпрайони та стратегічні водоводи, гниє водостій, бабахкають гармати, гарчать танки, а офіцери з комп’ютерними чіпами, вживленими під шкіру скроні, женуть своїх жовнірів під гарячі кулі. І гойдаються на масних Дніпрових хвилях мертві вояки двох армій у схожих рудо-зелених одностроях, пливуть за течією аж до лиману, аж у Чорне море...
— Волги їм мало! — Руки в Ореста тремтять. — Водичка є, братику? Хоч трохи?
Я віддаю йому рештки своєї сьогоднішньої пайки. Не палитиму. З’їм яблуко. І не слухатиму посушливих новин.
Гість смокче свої сто мілілітрів, всотує кожну молекулу, і видно, як у нього оживають очі, а руки припиняють тремтіти.
— Хух! — Орест із полегшенням відкинувся на спинку крісла. — Я ще живий!
І засміявся обережним сміхом.
— Знаєш, що я зрозумів на фронті? Ми — кеглі, братику, спраглі сухі кеглі, по яких раз за разом влучає велика земна куля... У моїй чоті один хлопець отакенного вірша написав! Слухай:
Нема в неволі самоти.
Немає тиші поза смертю.
На все це плюнути й розтерти —
Про то, жовніре, знаєш ти...
— Ні, Орестику, ми не кеглі. Ми — краплинки питної води, що збігаються у велику краплю. До нас біжать інші, і ми всі сплітаємося в тугий прісний струмок, щоб стати колись широкою, могутньою, геть сплюндрованою каламутною річкою, що тече просто посередині Землі...
Нічого цього я не сказав.
Пустий пластиковий стаканчик з рисками градуювання покотився по підлозі.
2005

Літера лю
Вона біжить біля обшарпаного татка, жабеня з очицями-тернинками, задивляється вгору, де високі дерева й татків куций піджак у клітинку, вона негарна і в неї немає велосипеда, яке рухливе дитя, — і тільки дядечко Хведір, що приймає шклотару, знає, як їй весело бігається.
— Таточку, давайте візьмемо ведмежатка! Плакатиму, як не візьмемо!
У траві біля асфальту — плюшева іграшка, яку вигнали з дому багаті люди, іграшка з продраним черевцем, звідки стирчить мачула, недожива істота зі спрацьованими лапами й вицвілими очима.
Тлуста-тлустенна тітка в широкій сукні, озброєна двома кошиками — з одного стрирчить розкішний риб’ячий хвіст, — перетинає шлях.
— Татку, давайте візьмемо цю тітоньку за неню! І рибину!
— Чого вилупилася?!. А ти куди прешся, корово?!
***
„Якщо ваш малюк погано засинає ввечері, звертайтеся до нас! Фахівці забезпечать дитині міцний сон, що триватиме відповідно до норм, ухвалених Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я... Додаткові послуги: перевдягання підгузків, екстренне годування груддю тощо. Телефонуйте цілодобово...”
***
Якщо облупити надію, з-під шкаралупи вислизне брехня.
***
Натка висунула рожевого язичка, розмахнулася олівцем і поклала на папір кривульку, потім ще одну — навхрест. На стіл стрибнув сонячний зайчик, сипнув сонячними крихтами по косих лінійках зошита.
— Лю, — сказала Натка, і ще: — Лю! Лю! Лю!
Вона належала тільки Натці — весела літера лю, що починає всі слова, яких люди ще не вигадали.
***
Згадаєш степ — безкраїй, жовтий, чужий, бо казахстанський, — і сонячно стає в мозку. Юність (знебарвлена підсовєтська юність), кохання (спазми ревонощів, перший поцілунок, подарований жінкою-змійкою), біль (молодий біль, від якого сивіють скроні), блакитні вітрила хмар, що опадають за обрій... І до кожного спогаду хочеться додати сепії та дещицю саксофонного меду.
***
Надвечір літера лю дуже стомилася — хилилася на один бік, хиталася, нечемно штовхалася ліктем. І Натку хилило до столу, до зошита. Покотився ребруватий олівець — був собі червоний як червоний, та ось потрапив у тінь і набрався сірого кольору.
Сонна Натка відкопала з-під жовтих газет свій матрацик, протягла через кімнату в куток, пововтузилася, влаштувалася.
— Добраніч, — прошепотіла.
Татко нетвердо підійшов до шафи, подзвенів пляшками, зітхнув і промовив:
— Щось мені негарно, Натко... Якось теє... муляє...
Улігся під свою картату ковдру татко, трохи похропів, а потім заснув міцно-міцно.
***
Натка підвела голівку й раптом зрозуміла, що в кімнаті вона зовсім сама. І дівчинка сказала молитву, просту й чотирикутну, як коробочка із сірниками:
— Господи, нехай усім людям стане добре — і нам з татком. А я тобі за це...
І Бог почув. Татко прокинувся, погладив Натку по голівці, поголився і став молодий та привітний. А потім вони втрьох — Натка, татко та плюшевий ведмедик — пішли до зоопарку. З неба щедро лилося сонячне проміння. Ведмедик усміхався Натці й указував скаліченою лапкою на звірів, що похмуро дивилися крізь іржаві ґрати.
***
Натка сіла на своєму матрацику, обійняла коліна руками та гірко заплакала, і чотири обклеєні старими газетами стіни повторили цей звук чотирма зовсім різними дитячими голосами.

Листопадом 2006

Сімнадцять миттєвостей. Весна
…ті хлопці з „Ahnenerbe” шукають мого записника.
…сидів за тисячі миль від Києва в затишній кав’ярні — о дошкульна пам’ять про Стару Європу! — навпроти банькатий банкір — „Гроші купують гроші, а війна ген за океаном” — ліворуч зів’яла жіноча горлянка, обгорнута хутром; праворуч вікно з намальованими краплями ртутного дощу. — „Війна це гроші, що змагаються з грішми…”
Засміявся — там, у розтрощеному Києві, тонкошиї есесівці розкраяли мого зношеного капелюха — ба, чи не зашурхотить папір. „Ні, пане Шютц, гроші це паперове лихо, а полум’я залюбки поживиться папером…” Не бачити їм тієї худенької книжечки, що її обписано ледь наполовину. А в записнику поміж щоденниковими нотатками — старі літери, пращурівські руни, різи та висячі санскритські буквиці, що зі звуку — як вранішнє повітря. Тим то й смикають шухляди специ SS, а дзуськи. Ще менше дістанеться червонозоряно-непереможно-нахабно-навісним — отим, що бундючно пруть зі сходу. Утрутилася жіночка з хутряною горлянкою — ”Сорокового року у Відні я була знайома з Марікою Рокк. Чудова, чудова жінка, така чудасія з нею: ”візьміть оці пастилки, від них стає соромно в роті”: „соромно” — замість „солодко”, уявляєте?” Банькатий править своє — ”Єдине єврейське питання, яке я, жид у стонадцятому поколінні, знаю: де б нам заробити ще трішечки грошей?” — ”Нацисти, ви кажете?” — ”Так, нацисти...” — ”Нацистів вигадали євреї”. — ”Так вам сказала Маріка Рокк?” — ”Так вважають розважливі люди”. — ”Перепрошую, а розважливі люди часом не бували в Аушвіці?” — „Це десь в Альпах?” — ”Ні, Гітлер та його сателіти — це вчорашній день! А день нинішній — це вояки дядька Джозефа. О, це справжні герої! Вони несуть Заходові перемогу над стародавніми забобонами й фройдівськими комплексами...” — ”Пане Шютц, чи не час покликати офіціанта? У нас попільниця повна.” — ”Маєте рацію, мем... Отже, героїзм...” — ”Їх женуть кулеметним вогнем у спину, ваших супервояків”. — ”Нехай! Але мені приємно знати, що союзники — най малоосвічені, майже дикі — поступово розмелюють своїми монгольськими щелепами німецький підшипник...” — ”О, що це за люди — чоловіки! За якнайнайменшої нагоди починають теревенити про техніку! Краще нехай пан Радченко розповість, які національні сувеніри він привіз із Києва!”
...старший есесівець — звідси погано видно, одсуньтеся, якщо пана ласка! — здається, гауптштурмфюрер — палить цигарку перед вікном. А Хрещатиком сунуть мурашині колони евакуантів. Хтось чіпляється за борт вантажівки, його підпихають чоботом у лоба, людина падає, котиться, розкриливши поли шинелі... І осінь стоїть у світі така, що страшно вдихнути — крий Боже, влетить у рота птах-жах, свисне в спечених легенях, обів’є серце... Молодший ще порпається в рештках речей, проте набагато повільніше — мов чорти вхопили, хорти вчепили. Тролі, яких шукали у Високих Татрах, і ті поводилися чемніше, ніж цей уявний записник. А чи був записник? Молодший есесівець зводить очі на гауптштурмфюрера, той махає рукою — продовжувати...
Банькатий банкір запалює сигару — він чемно вибачився, але сигари не запропонував. У дами почервонів ніс. У мене тремтить від утоми права прострелена рука. ”Я прихопив із собою періодичний головний біль, дурну звичку гасити недопалка в півпустій філіжанці кави, а більше, далебі, нічого”. — ”Ви, поляки, співаєте просто чудово!” — ”Перепрошую?” — ”Так-так, розумію: ви не полюбляєте аматорського співу.” — ”Мені шкода, мадам”. — ”Що б ви там не казали, а війна — це передусім змагання грошових мас”. — ”Де вже рейхсмарці змагатися з кабалістичним доларом!” — ”Кажуть, на Сході дуже смішні гроші — леви, чи що. А ще дівчата там носять такі зворушливі віночки зі стрічками”. — ”Що й казати — неосяжний ринок. Ви ще скуштуєте нашої ”кока-коли”! Не захлиніться!” — ”Дякую дуже, пане Шютц: ми будемо обережні”.
Обшук триває. Двоє поліцаїв здирають паркетні дошки, харкають у куток і матюкаються по-московській. Есесівці перемовляються пошепки, поглядають на годинник. Дисципліна є зіпертям перемоги. З безпеки виростає самоповага. Відсутність результату є негативним результатом, про який слід доповісти по команді. Старший кричить на поліцаїв, ті поспіхом вибігають за двері. Гауптштурмфюрер виходить першим. Молодший дивиться через плече, спотикається, переступаючи поріг...
„Тільки подумати — зараз над Тихим океаном феєрично спалахують літаки, а Унтер ден Лінден прогинається під залізною ходою монголів!” — „Один літак — певних сто тисяч доларів, один залп зенітної гармати — десь доларів двісті. А страховка, яку федеральний уряд має сплатити родині пілота... О, війна — це шалені гроші!..” Я щиро посміхнувся банкірові, той здивовано звів брови дашком; по лівій скроні жінки потекла крапля вологи, знайшла зручну зморшку, загубилася в кутку слинявого багатомовного рота. Узяв у правицю запальничку — менше тремтітиме.
Так, я щасливий, бо там, на рівні п’ятого поверху над розбитим ущент Хрещатиком молодший есесівець кидає ще один погляд через плече і раптом, вигукнувши щось незрозуміле, біжить до креденса, спинається навшпиньки, запускає руку в напхане пилом і дохлими фіалками кашпо й урочисто подає гауптштурмфюрерові брунатну книжечку, той перегортає кілька жовтавих сторінок і плескає колегу по плечі: дуже добре, мій хлопчику!
Та коли, здригаючись на гук близьких гаубиць, запухлі від бункерного комфорту мовознавці „Ahnenerbe” розтлумачать ці старі літери, руни, різи та висячі санскритські буквиці і втямлять їхній витрухлий зміст, все одно жодна у світі сила не примусить наше київське сонце рушити навспак...
”Якщо ти древлянин, твори добро та пускай його по Дніпровій хвилі. Якщо ти половець, твори добро й кидай його у води Танаїса. Якщо ти козарин, твори добро та рони його з берега Ітіля. Коли ж Бог не прибрав імені твоєму народові, а сам ти — лише тінь, просто твори добро...” І заграє весна.
Квітнем 2006
Tags: всяке
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments